Дзюба Роман Олексійович

Роман був дуже дисциплінованим і любив порядок у всьому. Він обожнював працювати руками та створювати щось нове. Особливим захопленням для нього була кузня – там він кував художні вироби, вкладаючи в них часточку своєї душі. Найбільше він любив робити ковані троянди – символ краси та ніжності. Крім того, у побуті він був незамінним помічником – будь-яка робота давалася йому легко. Мама з теплотою згадувала, що Роман міг зробити все: і полагодити щось удома, і допомогти по господарству, і приготувати смачну вечерю. Особливо смажена ним картопля була просто неперевершеною.

Дуже любив природу. Коли вступив до професійного ліцею, він із друзями часто влаштовував пікніки на річці Сула, навіть коли було ще холодно. Займався спортом просто неба, любив активний спосіб життя. Його тягнуло до висоти та екстремальних відчуттів. Будучи юнаком, він здійснив сміливий вчинок – стрибнув із пішохідного мосту Києва. Це був роуп-джампінг, що ще раз довело: Роман не боявся висоти і прагнув випробувати свої сили.

Із жовтня 2006 року по вересень 2007 року Роман працював електрозварником на заводі «Комсомолець» у м. Лубни, із квітня по серпень 2008 року – у ТОВ «Запоріжметал Холдинг» у м. Києві. Із жовтня 2008р. по серпень 2014р. трудився на заводі «Лубнимаш» на посаді оператора верстата ЧПУ.

Із серпня 2014 року по жовтень 2015 року Роман проходив військову службу за мобілізацією у 92-ій окремій механізованій бригаді, був кулеметником у розвідувальній роті та брав безпосередньо участь в антитерористичній операції на сході України. Він не міг спокійно спостерігати, як ворог посягає на рідну землю. Відчуття відповідальності та любов до Батьківщини спонукали його взяти до рук зброю і стати на захист своєї країни. Він боровся за незалежність України, за її свободу, за майбутнє своїх співвітчизників.

Із серпня 2016 року по серпень 2018 року служив у відділенні спеціального призначення військової служби правопорядку у Збройних Силах України на посаді снайпера, неодноразово нагороджений грамотами та відзнаками. У 2017 році Дзюба взяв участь у змаганнях зі снайперської справи та завдяки високому рівню своїх навичок посів друге місце серед фахівців зі всієї України.

Роман Олексійович знаходив час, щоб вчитися та опанував мирну, потрібну професію. У 2020 році закінчив Полтавський державний педагогічний університет за спеціальністю «Психологія».

Наступною сторінкою у житті Романа стала снайперська рота 81-ої окремої аеромобільної бригади, у складі якої проходив службу з липня 2018 року по липень 2021 року та виконував бойові завдання у зоні проведення Операції об’єднаних сил, активно працював по ворогу, здійснивши не одну успішну роботу. Воїн постійно шукав для себе нові виклики, проходив спеціалізовані курси з військових напрямків підготовки.

Загинув Дзюба Роман Олексійович 7 березня 2022 року під час виконання бойового завдання, захищаючи місто-герой Маріуполь.

20 серпня 2022 року у Полтаві вшанували пам’ять воїна під час фотовиставки «Ми досі його не поховали», присвяченої полеглим військовим полку «Азов».

Та сам шлях додому був довгим. Прощалися із земляком на Володимирському майдані у рідних Лубнах 11 січня 2023 року.

Похований у Лубнах на  Алеї Слави Героїв Новаківського цвинтаря.

На початку 2023 року з ініціативи Віри Литвиненко, матері полеглого в Маріуполі Владислава Литвиненка (позивний «Вектор»), Вікторії Грицаєнко, дружини загиблого в Маріуполі заступника командира полку «Азов» Героя України Віталія Грицаєнка (позивний «Гоголь»), та за підтримки Лубенської міської ради подвиг Романа Дзюби вшанували, розмістивши його портрет на вулицях рідного міста. Виставки зі світлинами також були відкриті у Києві та Полтаві.

Нагороди та увічнення пам’яті:

У 2015 році нагороджений відзнакою «За службу державі», нагрудним знаком «Гідність та честь».

Ім’я Дзюби Романа Олексійовича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка у місті Лубни, пошановано Героя і на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Роман Дзюба посмертно нагороджений  орденом «За мужність» ІІІ ступеня – Указ Президента України від 17 березня 2022 № 144/2022 https://www.president.gov.ua/documents/1442022-41733

Матеріали:

Пам’яті загиблого солдата

У весняну квітневу пору
В сім’ї Дзюбів родився Рома.
Мати тішилась, раділа,
Любов’ю сина обігріла.
Став хлопчина підростати,
І до науки час настав його віддати.
Навчавсь Роман у другій школі,
Знань отримав він доволі.
Коли ж треба було професію обрати,
Електрозварювальником Роман вирішив стати.
Учився в ліцеї він сумлінно,
Тому й закінчив його на відмінно.
За рік служби строкової він досвіду набрався,
І з новими силами у рідне місто повертався.
Робочих рук завжди в цехах не вистачало,
Тому електрозварником Романа на завод взяли.
Згодом юнак в столицю перебрався,
І у ТОВ “Запоріжметал Холдин” влаштувався.
Та рідний край його манив,
Й знову “Лубнимаш” двері йому відкрив.
На посаді оператора верстату ЧПУ він працював,
Свою роботу юнак любив і цінував.
А потім на Сході України гаряче стало,
Романа у АТО забрали.
Стійкий, хоробрий і відважний,
До бойових завдань уважний,
Командування його заслуги цінувало,
Грамотами й відзнаками Романа відзначало.
Коли ж гаряча фаза у війні розпочалася,
З новою силою Роман за зброю взявся.
Вони з товаришами Маріуполь захищали,
Смертельна куля у бою його дістала.
Роман загинув мужньо, героїчно,
В серцях нащадків пам’ять буде жити вічно!

Учитель-пенсіонер Михнівської гімназії «Успіх»  Людмила Чорнокал Герой Лубенської землі

«Ми навчалися в паралельних класах, але познайомилися, коли Роман з мамою переїхали в наш двір. Тоді ми всі почали дружити. Не пам’ятаю, які оцінки були в нього, та Рома був начитаний, ерудований, приділяв увагу тим темам, що були йому цікаві. Любив вивчати німецьку мову. Після школи він вступив до ПТУ на зварювальника. Вчився на бюджеті та отримував стипендію.

Потім строкова служба в армії у місті Житомирі. Він був «блакитним беретом», десантником. Після служби деякий час жив та працював у Києві зварювальником. Згодом повернувся у місто Лубни й працював на заводі «Комсомолець» (зараз це ПП «Лубнимаш»). Уже звідти він пішов в АТО і почалися контракт за контрактом. Він був патріотом і пішов відстоювати свободу та незалежність України. Мені здається, що там він був на своєму місці. Роман проходив різні навчання і здобував нові військові професії. Ще з часів АТО він казав мамі, що знаходиться в безпечному місці, а сам з’являвся в інтерв’ю з міст, де велися бойові дії.

Так Роман виріс, став зрілим і вирішив вступити до ВНЗ. Він здобув професію психолога. Військова служба привела його в Маріуполь. Хлопцю дуже сподобалось це місто, і  він планував купити там будинок. Маріуполь мав стати його домом, на жаль, став місцем смерті.

Я знала, що Роман був нацгвардійцем, а вже потім дізналася, що він був у полку «Азов». Пам’ятаю початок війни. Ми з друзями постійно проводили переклички: «Хто як?». На початку березня Артем запитав: «Коли ви востаннє спілкувалися з Ромчиком?»… А за кілька днів мамі Романа зателефонували і сказали, що він загинув 7 березня. Ми не повірили й шукали будь-яку інформацію про зловісну новину. На просторах інтернету знайшли  допис про нагородження Романа орденом посмертно. А ще на «рашистських сайтах» побачили фото нашого друга з відміткою «уничтожен».

З Романом нас пов’язує багато років дружби. Це був період нашого дитинства та юності – найкращий та безтурботний. Він був веселим,  чесним, прямолінійним, надійним, добрим, іноді настирним. Хороший друг, який завжди допоможе та підтримає.

У дорослому житті ми вже спілкувалися менше. Я була в сімейних турботах. Роман інколи приходив у гості або надсилав фото, щоб поділитися чимось для нього важливим. Він умів знаходити радість у простих речах, не дивлячись на жах, який відбувався навколо. Надсилав фото з концертів та театральних вистав, які відвідував. Брав максимум від життя, насолоджувався всіма можливостями, які йому випадали. Проте кляті «сусіди» перервали його життя, лишивши лише спогади в пам’яті мами, рідних, друзів, кумів, похресників та знайомих».

Зі спогадів подруги Бирченко Юлії (перше кохання і довготривала дружба)

«З Романом мене познайомили наші спільні друзі, які обрали нас хрещеними батьками для своєї дитини. Як виявилося згодом, ми з ним навчалися в один  і той самий період у Лубенському професійному ліцеї, де здобували кожен свою професію, а пізніше проживали в сусідніх будинках, але знайомі не були.

Романа я пам’ятаю позитивним, добрим, життєрадісним, із чудовим почуттям гумору. Людина завжди на позитиві. Мені дуже подобалося, що Роман займався спортом. Я ставила його в приклад своєму синові. Він чудово ладнав з дітками, і коли ми зустрічалися на свята родинами, то ми (мами з дітками малими), могли спокійно відпочивати, адже Роман умів знайти з малечею спільну мову, розважав і виселив наших дітлахів.

Після 2014 року наших веселих зустрічей уже майже не було, почалася війна. Ми жили своїм звичним життям, а Рома почав свій важкий шлях боротьби з ворогом. Під час випадкових зустрічей десь біля «Універмагу» за чашечкою кави, Роман завжди запитував про мою родину та чи бачила я кого із «своїх» (кумів чи когось із наших спільних знайомих). Пам’ятаю, що кожного разу наголошував, щоб я привчала свого сина до вивчення української мови та історії.

Уже з 2016 року ми з Романом майже не бачилися, хіба кілька разів, коли він приїздив додому у відпустку. Я могла побачити його з вікна своєї квартири, коли він вибивав килими у нашому дворі. Після чого я заставляла свого чоловіка, щоб виніс і наш килим провітритися, а чоловік повторював: «Де той Дзюба взявся зі своїми килимами?!»

Під час коротких зустрічей я запитувала Романа:  «Коли закінчиться війна?». А він завжди відповідав: «Велика війна попереду!». Я не вірила, чи не хотіла вірити. І завжди змінювала розмову на те, що йому вже давно пора про сім’ю подумати. На що він відповідав: «Сім’я – це не моє. Не хочу дружину вдовою лишити, а дітей сиротами.» Мабуть, він щось відчував.

У квітні 2022р. я вітала Романа з днем народження, бо ще не знала, що його вже не було на цьому світі. Для мене смерть його – це перша важка втрата близької для мене людини. Це шок, який важко прийняти і усвідомити. Я навіть не могла уявити скільки ще горя нам доведеться побачити… 

Я досі маю надію, що війна закінчиться  і Роман з’явиться вдома живий і здоровий.

Романе!!! Ти назавжди у наших серцях!!!

Зі спогадів куми Романа – Раковської Юлії

«Ромчик… ми пам’ятаємо його веселим та життєрадісним, завжди усміхненим, енергійним. Спогадів багато про нього, але один є “самий”… Перед днем нашого із Сергієм весілля друзі допомагали прикрашати залу, де мало відбутися святкування, усі обговорювали, яке собі підготувати вбрання, а Рома говорив: “Я – десантник Збройних Сил України, я прийду в      “тільнику” – це найсвятковіше вбрання, яке я маю”. Ми сміялись, думали жартує, а ні, прийшов таки в святковій сорочці, а під нею той самий смугастий, його улюблений… Стримав своє слово!

Востаннє бачилися в 2018 році, тоді не уявляли навіть, що це наша остання зустріч. Спілкувалися в соцмережах. Коли писали, відповідав не одразу і вкрай рідко.

Про те, що він безвісти пропав, дізналися від спільних друзів. До останнього сподівалися, що знайдуть, що він зателефонує і скаже: «Я живий, я вдома, скоро побачимось…» дива не сталось…Залишились лише спогади…»

Зі спогадів подружжя Кочерги Сергія та Яни

«Важко описати однією фразою якою він був людиною. Комусь був другом, на якого завжди можна покластися, з кимось навпаки – не міг знайти спільну мову, через те, що був впертий, але всюди вмів відстояти свою думку. Могли зустрітися в будь-який час, просто так, або годину говорити по телефону ні про що. Ми працювали разом, і ще з початком Революції Гідності Роман взяв відпустку, щоб поїхати на Майдан, бо, за його словами: «Такі події не можуть відбуватися без нього», а з початком АТО, не вагаючись, сам пішов у військкомат добровольцем.

Після повернення з фронту, після першого контракту – це була вже зовсім інша людина, бойові дії змінили його. Для нас усіх війна ще була десь там, далеко, на Донбасі, але він намагався до нас донести те, що для більшості дійшло лише згодом. Роман максимально змінив свій «суржик» українською мовою, хоч і не завжди вдавалося, перестав слухати музику російських виконавців, яку раніше, у мирні часи, ми горланили вечорами під гітару; змінив її на більш патріотичну.

Про своє перебування на фронті розказував коротко: «Якщо пощастить – буде про що на старості розповідати, а якщо ні – то нікому воно й не потрібно».

Пам’ятаю, перед підписанням останнього контракту і відправкою в Маріуполь, сиділи за столиком у нього в дворі, і він, ніби відчуваючи, жартував: «Якщо загину, до мене на могилу буде приходить завжди багато людей, бо в мене там буде халявний  WiFi».

Із початком повномасштабного вторгнення зв’язок вдалося тримати не довго, останній раз спілкувалися наприкінці лютого, а потім – тиша. Усі розуміли ситуацію і списували на те, що в Маріуполі складно з електропостачанням,  міг просто розрядитись телефон. Усі чекали… Десь у середині березня дійшов слух від волонтерів, що він ніби живий і з ним усе добре, просто не може вийти на зв’язок, що вселило для всіх ще промінчик надії. Але в останні дні березня як грім на голову впала звістка, що Роман загинув ще 7 березня, тіло знаходиться в Маріуполі і вивезти його звідти немає можливості, потім ще інформація на сайті про нагородження «посмертно».

Далі несприйняття, довгі місяці пошуку: «А може помилилися? а може в полон?» –  аж доки співпав тест ДНК та не привезли тіло додому для поховання.

Важко осмислити те, що ця клята війна забирає цвіт нації, найкращих, яким ще жити й жити. Тепер йому навічно 34. Вічна пам’ять та слава ГЕРОЮ!»

Зі спогадів найкращого друга Даценка Дмитра

«Про його загибель дізналася на початку Великої війни. Мені подзвонила моя мама. Це було несподівано і приголомшливо. Довго не могла повірити. Та й зараз важко це прийняти. Він для мене все ще живий, бо є про нього спогади.

Роман з мамою Наталією Яківною переїхали до нашого будинку, коли він навчався у 8-му класі. І відразу біля нашого під’їзду з’явилося багато юнаків і дівчат. Ромка виділявся поміж інших. Завжди усміхнений, привітний і неймовірно красивий: стрункий, підтягнутий, спортивний з широкими плечами. За що пізніше і отримає свої позивні «Смайл», «Вакула», «Аполлон».

Варто згадати маму Роми Наталію Яківну. Вона має добре серце і вклала душу в сина. Жінка ростила й виховувала дитину сама. Тільки їй можна було називати Рому «Ромашкою», бо іншим зась. Вона і зараз зберігає м’яку іграшку собачку Шаріка, яку хлопець у дитинстві обмалював помадою, а пізніше просив викинути у смітник. Ще у сховку мами аплікації та чеканочка, які вона показує лише близьким.  Наталія Яківна часто перечитує перший твір сина, у якому своїм найкращим другом він назвав маму. Юнак писав: «Моя мама дуже красива, у неї гарні очі. Вона дуже добра».

Хочеться згадати, як Ромчик любив купатися і салат олів’є. Перед його приїздом мама завжди готувала цю страву і консерви тунця. Вже на дев’ятинах ці страви стояли на столі для тих, хто прийшов його згадати. Пишу і чую голос Роми: «Здрастє, тьоть Лєн!». Чому ця дитина не живе життям, на яке заслуговує?! Назавжди йому буде 34 роки. Лише місяць не дожив до 35.

Дуже любив свою маму і Батьківщину.  Для Ромчика це були синоніми. Щоб не поневолили одну й іншу, пішов добровольцем. Оберігав серце матері, вигадуючи історії, що він воює в тилу, а сам побував у самому пеклі (Маріуполі). Останні тижні там не було води, а Рома дуже любив купатися. Мама згадує, що бурчала на нього за душ по три рази на день. А там тижнями не можна було помитися. Та хлопець жалів не себе, а маленьких дітей, які некупані були. Про це він казав мамі по телефону.

Була у Роми мрія – жити біля моря в Маріуполі разом з мамою. Він хотів там будиночок купити. Юнак захоплювався красою цього міста. До речі, на бігборді, який встановив наш сусід Олег Бондаренко (просив не згадувати його ім’я, але я назву), Рома на фото саме в Маріуполі. Наталія Яківна посадила поруч багато квітів і щоранку ходить до нього поговорити, бо немає сил кожного дня їздити на цвинтар.

Не забувають вшанувати пам’ять загиблого героя й школярі: приносять квіти та слухають розповіді про азовця. Одного разу я вмовила маму Роми вийти до дітей. Вона показала фото і перші дитячі роботи (аплікації) сина. Їй було приємно, що не забувають її дитину. А сусід Олег сказав, що поки він живий, фото Роми буде на бігборді. Його донька дружила з героєм.

Роман як кожна дитина, був світлою душею для своєї мами. Зараз на маму дуже важко дивитись. Їй вирвали серце і життя з грудей, але вона залишається доброю людиною. Не знаю, кому важче Ромі чи мамі, яка не живе, а існує.

6 березня 2022 року зателефонували волонтери і сказали, що син живий. Наталя Яківна тоді сказала мені: «Це добре, але сьогодні живий, а завтра ні». Так і сталося. 7 березня Рома загинув. Ми навіть уявити не могли, що наш скромний хлопчик такий герой. Він ніколи не хвалився тим, що був чудовим снайпером в полку «Азов», навчав інших стріляти. Уже  після смерті ми про це дізналися.

На плечі мами ліг тяжкий тягар. Майже рік чекала тіло сина для поховання. Як вона мужньо трималася на похованні. Ось у кого вдався наш захисник.

Я вчитель початкових класів тоді ще загальноосвітньої школи № 6. У мене навчалася похресниця Роми Корніяш Анна. Зараз вона вже доросла. Дівчина розповіла, що перед вступом в університет дуже хвилювалася. Уночі їй наснився хрещений і сказав: «Аню, прорвемося». І все склалося якнайкраще. Аня зараз навчається на юриста.

Ще з 2014 року наш клас був на зв’язку з Романом. Діти складали йому та побратимам малюнки, смаколики та інше. Одного разу посилка десь заблукала, але через деякий час волонтери знайшли героя і передали. Є відео, де військовий дякує дітям та батькам нашого класу. Тоді ми й уявити не могли, що будемо переглядати це відео посмертно.

Рома був не по рокам мудрим. Невипадково обрав професію психолога. Він був знавцем людських душ. Не одружувався, бо не хотів сліз інших рідних людей. А дівочої уваги було чимало. Хіба можна встояти перед таким красенем.

Дуже по-дорослому біля бігборду під час традиційного покладання квітів сказала про нього моя учениця 3-Г класу Пророк Анастасія : «Він одружився з Батьківщиною. Це була його наречена».

І знову скажу про його маму. Бо вони були єдине ціле. Посадила Наталія Яківна троянду перед вікном. З’явились на ній величезні оранжеві квіти. «Це душа Ромочки проросла такою красою», – сказала мама й полила вчергове квітку. І повертають троянди свої голівки до вікна, хоча мають тягнутися до сонечка. Ну як тут не повірити, що це душа її синочка?!

На поховальній плиті Наталія Яківна написала, що дякує синочку за те, що був у її житті, розуміє й не засуджує його вибір. Міг би жити, а ні – віддав своє життя й майбутнє іншим людям, щоб вони могли жити і ростити дітей. Дай Боже, щоб мрія нашого золотого хлопчика збулася. Хай буде мир – справжній і назавжди.

Він вічно буде жити в серцях людей, які його знають, і в пам’яті майбутніх поколінь! 

Зі спогадів сусідки Олени Лябах