ОМЕЛЬЧЕНКО ОЛЕКСІЙ ГРИГОРОВИЧ

Військове навчання перед фронтом проходив на Полтавщині. 14 березня одержав бойову зброю. Для вишколу дуже допомагала спортивна підготовка. Тому, коли після тривалого навчання із 10 бійців лише двоє ( у тому числі й Олексій) здали спортивні та військові нормативи, його прийняли на службу за мобілізацією й зарахували до складу 58-мої окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.

Свій 38-й день народження зустрів у Конотопі. Згодом було складання військової присяги. Службу проходив гранатометником у Чернігівській області на білоруському напрямку. Після Конотопа для виконання бойових завдань підрозділ Олексія Григоровича в травні був передислокований у район Білогорівки на Луганщині. Там при контролюванні стратегічно важливої понтонної переправи через річку Сіверський Донець одержав поранення й контузію. На щастя, загрози життю не було.

Пройшовши хірургічне лікування в Краматорському військовому госпіталі, міг поїхати додому на кілька днів, але його чекали побратими, тому повернувся на фронт у район Покровського. Саме там зустрів кінець весни й початок літа. Розуміючи важливість мобільності на фронті,  Олексій Григорович за власні кошти придбав автомобіль для потреб ЗСУ. Для цього в середині липня використав короткочасну відпустку додому з фронту. Уже через день після повернення на бойові позиції автомобіль потрапив під обстріл. Довелося згадати й застосувати своє довоєнне хобі з реставрації засобів пересування. Цей автомобіль неодноразово рятував бійця на війні.

Загинув Омельченко Олексій Григорович 17 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання в напрямку н.п. Клинове – Бахмут Донецької області.

Прощалися з Героєм 22 вересня 2022 року на Володимирському майдані у Лубнах.

Спогади дружини Ліліани Віталіївни

«Ранок 24 лютого для Олексія розпочався не так, як завжди. Я, вигулюючи домашнього улюбленця таксу Роя о 6 годині ранку, почула на вулиці сирену, від звуків якої песик заскавчав, піджавши хвоста. Уже вдома на кухні по телевізору побачила останні новини про бомбардування українських міст російськими військами. Саме з цією шокуючою новиною розбудила чоловіка. У сусідній кімнаті ще мирно спала наша донечка – шестикласниця Настя, а Олексій уже поспішав у військомат. Лише через кілька годин дочекалася від чоловіка телефонного дзвінка. «Почекайте, усі туди встигнете», – так сказали йому у військкоматі.  У мене перед очима тоді «пролетіли» роки мирного життя, намагалася заспокоїтися, опанувати себе, щоб закарбувати в пам’яті кожну мить. Для себе чоловік 24 лютого поставив чітку мету – піти на захист України. Тому, турбуючись про єдину доньку, у суботу 26 лютого ми відвезли Настю до батьків Льоші в Диканський район. А вже в понеділок, 28 лютого, він знову пішов до військкомату, сподіваючись, що тепер його візьмуть обов’язково. Медогляд дозволяв піти воювати, але місцева тероборона була вже доукомплектована. Тому, чекаючи нового виклику до військкомату, зайнявся волонтерством: закупляв для потреб військових гречку, сіль, туалетний папір…

8-го, уперше не святкового березня, дізнався, що його мобілізують до лав ЗСУ й 9-го треба прибути на пункт збору. Зазвичай, 8 Березня в родині купляли подарунки дівчатам, а тепер – для майбутнього солдата: тактичний рюкзак, навушники, улюблені льодяники «Дюшес». Усім необхідним, крім названого, солдата забезпечила держава…»

 *** Дружина згадує, що коли Олексій Григорович після навчання, виконавши всі спортивні та військові нормативи, потрапив до 58-мої окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського, то зателефонував їй зі словами гордості: «Я буду піхота!»

«Він дуже турбувався про нас, – каже Ліліана Віталіївна, – жодним словом не натякнув на труднощі воєнно-польового життя, навпаки, заспокоював мене, говорив, що все добре, переживав за родину, а потім додає: –  Дуже важко переживав Олексій і втрати побратимів, у його телефоні збереглися розмови з бойовими товаришами, відео, відзняті в укритті на бойових позиціях…»

*** Найбільше запам’яталися й закарбувалися в душі дружини три фрази, сказані в розмовах чоловіком після початку війни ( цитати наведено дослівно): «Я не можу так, я ж мужик! Що я, буду лежати вдома на дивані?» ( це було 25 чи 26 лютого 2022 року).

*** Діалог із дружиною під час літнього короткочасного перебування в Лубнах:

– Льошо, може, досить уже?

– Ти зрозумій, війна закінчиться. Не сьогодні, не завтра, але закінчиться. До мене підійде дочка або внуки й запитають про війну. А я що скажу? Як лежав на дивані?

*** «Я не хочу святкувати перемогу по телевізору. Я хочу брати в ній участь»,  – сказав у телефонній розмові на День Незалежності 24 серпня.

У цих фразах відповідь на багато наших «чому й для чого». Він – чоловік, захисник, воїн. Для нас – герой, що став на захист України від московської орди, а для родини – єдиний, рідний і неповторний!

Спогади донечки Анастасії

«Я дуже люблю тата, і він мене просто обожнював, – говорить Анастасія, донька Олексія Омельченка. – Для нас із мамою він був  готовий на все. Знаючи мою любов до собак, тато погодився, щоб у нашому домі був песик. Улітку 2020 року, повертаючись після відпочинку з моря, ми заїхали до Кривого Рогу й придбали таксу Роя. Знаєте, до війни ми жартома називали Роя, крім його клички, «евакуйованим», «переселенцем», а тато на нього казав «малий». Тепер Рой нагадує мені про мого тата…»

Багатогранна особистість

Олексій Григорович був фанатом футболу. У мирному житті для занять спортом віддавав немало часу. Тому й на війні, не забуваючи про свою фізичну та спортивну підготовку, використовував для неї найкращі можливості, поєднуючи потрібне з корисним.

Війна не вбила в героєві нашої розповіді  й почуття прекрасного. Так, під час однієї з важливих поїздок у тил він був недалеко від Канева. Тут здійснив свою давню мрію – побував на Чернечій горі на могилі Тараса Шевченка. «Це місце сили, тут повинен побувати кожен українець», – говорив він дружині по телефону.

«Щоб бути в одній темі» з донькою-підлітком, улітку зареєстрував свій акаунт @aleksei1304_ у соціальній мережі «TikTok», де виклав кілька відео, одне з них як подарунок доньці на День народження. Варто відзначити й музичні вподобання нашого блогера. Саундтреком до свого воєнного відео він обрав пісню «Слава Україні!» гурту «Кулі».

Останнє бойове завдання

День 17 вересня 2022 року  дружина Ліліана Віталіївна запам’ятала до хвилини. У ранковій телефонній розмові вона поділилася з чоловіком радісною новиною про знахідку загубленої ще 26 лютого каблучки (це  вона вважала гарним знаменням подальших подій).

О 16.24 був телефонний дзвінок від чоловіка: «Виїжджаємо на завдання, 2-3 дні не буду на зв’язку. Усі запитання потім…» У телефоні Олексія є відео та фото, відзняті ним 17 вересня о 16.26, де він із групою військових займають місця в автомобілі «таблетка» (УАЗ-45) і відбувають на бойове завдання в напрямку населеного пункту Клинове. Це було за 4 години до…

«За 4 години до…»  – саме так назвала це відео дружина Олексія Григоровича, тому що того ж дня о 21.30 звістка про загибель її чоловіка надійшла у місцевий військкомат. Уже згодом, намагаючись дізнатися подробиці останніх хвилин життя захисника, вона з’ясує, що те бойове завдання підрозділу, у якому був чоловік, полягало в тому, щоб прибути автомобілем-«таблеткою» на бойові позиції, зайняти оборону, а звідти евакуювати з водієм «200-х» і «300-х». Із бойового підрозділу в складі 8 чоловіків у тому бою загинуло двоє (у тому числі й Олексій) і один одержав поранення.

Читаємо в офіційному документі: «Відповідно до «Журналу ведення бойових дій військової частини А-хххх» зафіксовано: Загальна обстановка: Напружена. Противник веде вогневе ураження переднього краю оборони. Втрати особового складу за батальйон.

17.09.2022 р. під час виконання бойового завдання в напрямку н.п.Клинове – Бахмут Донецької області солдат Омельченко Олексій Григорович, розвідник 1 відділення зенітного артилерійського взводу отримав поранення та загинув».

За простими буквами на канцелярському папері стоїть велика трагедія родини, яка втратила чоловіка, батька, сина, брата…

Увічнення пам’яті:

Ім’я Омельченка Олексія Григоровича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка та пошановано на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні у місті Лубни.