Військове навчання перед фронтом проходив на Полтавщині. 14 березня одержав бойову зброю. Для вишколу дуже допомагала спортивна підготовка. Тому, коли після тривалого навчання із 10 бійців лише двоє ( у тому числі й Олексій) здали спортивні та військові нормативи, його прийняли на службу за мобілізацією й зарахували до складу 58-мої окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського.
Свій 38-й день народження зустрів у Конотопі. Згодом було складання військової присяги. Службу проходив гранатометником у Чернігівській області на білоруському напрямку. Після Конотопа для виконання бойових завдань підрозділ Олексія Григоровича в травні був передислокований у район Білогорівки на Луганщині. Там при контролюванні стратегічно важливої понтонної переправи через річку Сіверський Донець одержав поранення й контузію. На щастя, загрози життю не було.
Пройшовши хірургічне лікування в Краматорському військовому госпіталі, міг поїхати додому на кілька днів, але його чекали побратими, тому повернувся на фронт у район Покровського. Саме там зустрів кінець весни й початок літа. Розуміючи важливість мобільності на фронті, Олексій Григорович за власні кошти придбав автомобіль для потреб ЗСУ. Для цього в середині липня використав короткочасну відпустку додому з фронту. Уже через день після повернення на бойові позиції автомобіль потрапив під обстріл. Довелося згадати й застосувати своє довоєнне хобі з реставрації засобів пересування. Цей автомобіль неодноразово рятував бійця на війні.
Загинув Омельченко Олексій Григорович 17 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання в напрямку н.п. Клинове – Бахмут Донецької області.
Прощалися з Героєм 22 вересня 2022 року на Володимирському майдані у Лубнах.
Спогади дружини Ліліани Віталіївни
«Ранок 24 лютого для Олексія розпочався не так, як завжди. Я, вигулюючи домашнього улюбленця таксу Роя о 6 годині ранку, почула на вулиці сирену, від звуків якої песик заскавчав, піджавши хвоста. Уже вдома на кухні по телевізору побачила останні новини про бомбардування українських міст російськими військами. Саме з цією шокуючою новиною розбудила чоловіка. У сусідній кімнаті ще мирно спала наша донечка – шестикласниця Настя, а Олексій уже поспішав у військомат. Лише через кілька годин дочекалася від чоловіка телефонного дзвінка. «Почекайте, усі туди встигнете», – так сказали йому у військкоматі. У мене перед очима тоді «пролетіли» роки мирного життя, намагалася заспокоїтися, опанувати себе, щоб закарбувати в пам’яті кожну мить. Для себе чоловік 24 лютого поставив чітку мету – піти на захист України. Тому, турбуючись про єдину доньку, у суботу 26 лютого ми відвезли Настю до батьків Льоші в Диканський район. А вже в понеділок, 28 лютого, він знову пішов до військкомату, сподіваючись, що тепер його візьмуть обов’язково. Медогляд дозволяв піти воювати, але місцева тероборона була вже доукомплектована. Тому, чекаючи нового виклику до військкомату, зайнявся волонтерством: закупляв для потреб військових гречку, сіль, туалетний папір…
8-го, уперше не святкового березня, дізнався, що його мобілізують до лав ЗСУ й 9-го треба прибути на пункт збору. Зазвичай, 8 Березня в родині купляли подарунки дівчатам, а тепер – для майбутнього солдата: тактичний рюкзак, навушники, улюблені льодяники «Дюшес». Усім необхідним, крім названого, солдата забезпечила держава…»
*** Дружина згадує, що коли Олексій Григорович після навчання, виконавши всі спортивні та військові нормативи, потрапив до 58-мої окремої мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виговського, то зателефонував їй зі словами гордості: «Я буду піхота!»
«Він дуже турбувався про нас, – каже Ліліана Віталіївна, – жодним словом не натякнув на труднощі воєнно-польового життя, навпаки, заспокоював мене, говорив, що все добре, переживав за родину, а потім додає: – Дуже важко переживав Олексій і втрати побратимів, у його телефоні збереглися розмови з бойовими товаришами, відео, відзняті в укритті на бойових позиціях…»
*** Найбільше запам’яталися й закарбувалися в душі дружини три фрази, сказані в розмовах чоловіком після початку війни ( цитати наведено дослівно): «Я не можу так, я ж мужик! Що я, буду лежати вдома на дивані?» ( це було 25 чи 26 лютого 2022 року).
*** Діалог із дружиною під час літнього короткочасного перебування в Лубнах:
– Льошо, може, досить уже?
– Ти зрозумій, війна закінчиться. Не сьогодні, не завтра, але закінчиться. До мене підійде дочка або внуки й запитають про війну. А я що скажу? Як лежав на дивані?
*** «Я не хочу святкувати перемогу по телевізору. Я хочу брати в ній участь», – сказав у телефонній розмові на День Незалежності 24 серпня.
У цих фразах відповідь на багато наших «чому й для чого». Він – чоловік, захисник, воїн. Для нас – герой, що став на захист України від московської орди, а для родини – єдиний, рідний і неповторний!
Спогади донечки Анастасії
«Я дуже люблю тата, і він мене просто обожнював, – говорить Анастасія, донька Олексія Омельченка. – Для нас із мамою він був готовий на все. Знаючи мою любов до собак, тато погодився, щоб у нашому домі був песик. Улітку 2020 року, повертаючись після відпочинку з моря, ми заїхали до Кривого Рогу й придбали таксу Роя. Знаєте, до війни ми жартома називали Роя, крім його клички, «евакуйованим», «переселенцем», а тато на нього казав «малий». Тепер Рой нагадує мені про мого тата…»
Багатогранна особистість
Олексій Григорович був фанатом футболу. У мирному житті для занять спортом віддавав немало часу. Тому й на війні, не забуваючи про свою фізичну та спортивну підготовку, використовував для неї найкращі можливості, поєднуючи потрібне з корисним.
Війна не вбила в героєві нашої розповіді й почуття прекрасного. Так, під час однієї з важливих поїздок у тил він був недалеко від Канева. Тут здійснив свою давню мрію – побував на Чернечій горі на могилі Тараса Шевченка. «Це місце сили, тут повинен побувати кожен українець», – говорив він дружині по телефону.
«Щоб бути в одній темі» з донькою-підлітком, улітку зареєстрував свій акаунт @aleksei1304_ у соціальній мережі «TikTok», де виклав кілька відео, одне з них як подарунок доньці на День народження. Варто відзначити й музичні вподобання нашого блогера. Саундтреком до свого воєнного відео він обрав пісню «Слава Україні!» гурту «Кулі».
Останнє бойове завдання
День 17 вересня 2022 року дружина Ліліана Віталіївна запам’ятала до хвилини. У ранковій телефонній розмові вона поділилася з чоловіком радісною новиною про знахідку загубленої ще 26 лютого каблучки (це вона вважала гарним знаменням подальших подій).
О 16.24 був телефонний дзвінок від чоловіка: «Виїжджаємо на завдання, 2-3 дні не буду на зв’язку. Усі запитання потім…» У телефоні Олексія є відео та фото, відзняті ним 17 вересня о 16.26, де він із групою військових займають місця в автомобілі «таблетка» (УАЗ-45) і відбувають на бойове завдання в напрямку населеного пункту Клинове. Це було за 4 години до…
«За 4 години до…» – саме так назвала це відео дружина Олексія Григоровича, тому що того ж дня о 21.30 звістка про загибель її чоловіка надійшла у місцевий військкомат. Уже згодом, намагаючись дізнатися подробиці останніх хвилин життя захисника, вона з’ясує, що те бойове завдання підрозділу, у якому був чоловік, полягало в тому, щоб прибути автомобілем-«таблеткою» на бойові позиції, зайняти оборону, а звідти евакуювати з водієм «200-х» і «300-х». Із бойового підрозділу в складі 8 чоловіків у тому бою загинуло двоє (у тому числі й Олексій) і один одержав поранення.
Читаємо в офіційному документі: «Відповідно до «Журналу ведення бойових дій військової частини А-хххх» зафіксовано: Загальна обстановка: Напружена. Противник веде вогневе ураження переднього краю оборони. Втрати особового складу за батальйон.
17.09.2022 р. під час виконання бойового завдання в напрямку н.п.Клинове – Бахмут Донецької області солдат Омельченко Олексій Григорович, розвідник 1 відділення зенітного артилерійського взводу отримав поранення та загинув».
За простими буквами на канцелярському папері стоїть велика трагедія родини, яка втратила чоловіка, батька, сина, брата…
Увічнення пам’яті:
Ім’я Омельченка Олексія Григоровича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка та пошановано на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні у місті Лубни.
