ЯРЕМЕНКО РОМАН ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Прагнення до військової служби з’явилося не відразу. У грудні 2016 року, наслідуючи приклад молодшого брата, який пішов до армії в березні того ж року, Роман коротко сказав: «Я завтра йду до армії». Він підписав контракт із ЗСУ та долучився до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, якою дуже пишався.

Військову підготовку проходив у Десні та Василькові (курси сержантів), а також пройшов навчання за програмами НАТО.

Роман був не просто солдатом — він був лідером. Його слухали, він був мудрим, відповідальним командиром. Зі звання солдата він швидко піднявся до головного сержанта 2-го батальйону, обіймаючи посади гранатометника та командира БМП.

Його позивний — «Поет» — відображав глибоку, тонку душу. Він писав вірші, присвячені матері, коханій, товаришу з Обухова Роману, який загинув у 2017 році. Роман навіть розпочав писати книгу про військове життя, та, на жаль, не встиг її завершити. За словами Романа, наставник Денис Хільченко («Ден») зробив із нього справжнього воїна.

Роман понад усе цінував життя побратимів. Не терпів брехні. Друзі вважали його надійним, і він завжди дотримувався слова. Один із найгероїчніших його вчинків — виведення підрозділу з оточення під Бахмутом. Тоді, коли тиждень вони сиділи без води і їжі, він ділився останнім. Завдяки гострій інтуїції зумів врятувати групу.

Рідні й друзі згадують, що він ніколи не розповідав про побут і бойових товаришів — усе тримав у таємниці. Після боїв на Київщині (Мощун, Ірпінь) з’явилися невідомі люди, які, дізнавшись, що він — «Поет», подарували підрозділу три автомобілі. Потім були бої на Донеччині: Соледар, Вугледар, Бахмут, Покровськ…

Родина Яременків ще з 2014 року займалась волонтерством. Тож початок повномасштабного вторгнення не став шоком — був новим викликом. Батько й брат Романа також служать у ЗСУ, мати активно волонтерить. Служба змінила Романа: він почав цінувати родину, по-справжньому відчув, що таке Вітчизна. Він пішов на війну не заради грошей, а за покликанням.

Роман мріяв про дружину, велику собаку, хотів залишитися в армії. Але війна відібрала у нього мрію — він не встиг створити сім’ю, народити дітей, збудувати дім, зробити щасливою наречену. Та про Україну він говорив твердо: усе буде добре, і хто, як не ми, повинен її захищати.

Мати згадує слова сина: «Мамо, якщо в тебе не буде можливості мені допомогти — я впевнений, що і тоді ти знайдеш спосіб як допомогти». Вона безмежно пишається сином.

Нагороди та увічнення пам’яті

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі відповідно до Указу президента України орден «За мужність» ІІІ ступеня https://www.president.gov.ua/documents/1802022-41869

Почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «За взірцевість у військовій службі»

• Нагрудний знак «За зразкову службу»
• Нагрудний знак «Ветеран війни»
• Нагрудний знак 72 ОМБр імені Чорних Запорожців «Україна або смерть»
• Іменний кортик, вручений Олександром Сирським
• Грамота за надання першої домедичної допомоги після автокатастрофи (звільнив постраждалих з автомобіля, який впав у річку з мосту)

Вороги боялися Романа — про нього публікували дані на своїх сайтах як про того, хто несе загрозу.

Мати дізналася про загибель сина з Facebook, де побратими вже висловлювали співчуття. Тіло Романа знайшли лише на восьмий день. Побратими підтримують зв’язок із його родиною та відвідують могилу.

Зінаїда Правник, подруга мами Романа постійно присвячує герою свої вірші.

Ще одним Воїном Світла стало більше на небі. Лубенська земля сумує, а серця обливаються кров’ю. Мати вважає, що пам’ять про Романа та інших героїв ми маємо вшанувати щоденно – зберігши їх у серці, не змарнувавши власне життя та зробивши Україну сучасною європейською державою.

Доземний уклін тобі, Воїне. Дякуємо за життя. Не зітреться з пам’яті вдячних земляків світлий образ Романа Олександровича Яременка.

                                             Зі спогадів матері Яременко Марини Іванівни

НЕДОПИСАНА КНИГА РОМАНА ЯРЕМЕНКА

Уся правда своїми очима

Це все почалося в місті Лубни Полтавської обл. Мене звати Рома, і це моя історія.

2 грудня 2016 року я заходжу до місцевого військкомату до старшого лейтенанта Копаніцина, який оформляв документи на службу в ЗСУ. Упевнено піднімаючись на другий поверх, я йшов з думкою про війну, про брата, який вже пів року в АТО, батьків…

Постукавши у двері, відкрив:

— Привіт, Ігорю. Як там мої документи? Ще не готові?

Він підняв втомлені від комп’ютера очі й з усмішкою відповів:

— Привіт. Готові, можеш хоч завтра їхати. Моя тобі порада — побудь вдома на Новий рік, а тоді вже їдь.

— Ні, не хочу. Я вже втомився від цієї міської метушні, яка так оточила, що дихати нічим.

— Ну як знаєш. Ось тобі папка з документами, за два дні маєш бути в стройовій частині 72 ОМБр. Знаходиться вона в населеному пункті Очеретяне. Удачі, боєць, будь обережний.

— Дякую. Ще побачимось.

Я вийшов з кабінету, обережно прикривши двері, які вже від старості скрипіли. Вийшовши на вулицю, дістав з кишені майже розряджений телефон і набрав маму.

— Привіт, мам.

— Привіт. Ну що там?

— Я завтра виїжджаю…

Мама важко зітхнула і спитала:

— Так ти на війну? В АТО?

— Так. Завтра маю бути в Очеретяному, а як туди дістатись — не знаю…

— Синочку, я працюю до четвертої, але піду раніше. Зачекай… скоро буду.

Я глянув на годинник, який показував 14:30, і, думаючи про те, що буде далі, пішов у бік дому.

Вечір. Мама і тато повернулись з роботи. Усі сіли за стіл і почали обговорювати тему від’їзду.

Потім мама почала готувати котлети, пиріжки, піцу і смажену курку, яку вона готувала найкраще у світі, а я з татом увімкнув комп’ютер і розглянув маршрут, яким  мав добиратись.

Я був, хоч і цілеспрямований, але дуже спонтанний. Трохи подумавши, вирішив їхати сьогодні. Батьків ця новина не дуже порадувала, бо все планувалося на завтра. Зібравши речі, оглянув квартиру — ніби востаннє. У тата замерзла машина, довелось викликати таксі.

За кілька тижнів до цього ми з батьком сильно посварились, і я намагався уникати зустрічі з ним навіть у квартирі. Але попрощатись було треба, бо знав, що можу й не повернутись.

Батько вийшов у коридор, де біля дверей стояв майбутній захисник Батьківщини.

— Бувай, тату, не сердься на мене, я не хотів.

Батько обійняв міцно, притис до себе й тихо сказав:

— Я не серджуся, сину. Удачі тобі й будь обережний.

У мене очі засльозилися, але я швидко відвернувся до дверей і вийшов, щоб ніхто не бачив, як потекли сльози… Коли спускався сходами під’їзду, мене не полишала думка:

— Він мене простив… Але як? Я ж зробив йому дуже боляче. Таке не прощають. І всередині все запалало, не міг собі простити, що так вчинив з батьком, а він — простив.

20:50. Сів у автобус, помахав рукою мамі, яка стояла, плакала, влаштувався в кріслі зручніше й намагався ні про що не думати. Поруч ніхто не сидів, крісло було порожнє. Згодом я вирішив знайти собі співрозмовника. В автобусі було мало людей, але мені сподобалась «стюардеса», бо сиділа на самоті й про щось думала. Погляд у неї був сумний. Коли вона проходила повз, я запропонував їй сісти поруч, на що вона люб’язно погодилася.

Дівчина виявилася з м. Маріуполь. Аня працювала в цій компанії вже пів року. Ми говорили про життя: я питав про неї, вона — про мене. Час минав швидко, ми сміялись, іноді вона відходила й розсаджувала пасажирів на їхні місця, після чого поверталась, і ми продовжували нашу розмову.

3 грудня 2016, 06:45. Покровськ (Красноармійськ).

Я вийшов з автобуса, дістав сумку з багажного відділення. Аня дивилася на мене — радості на її обличчі не було. Я підійшов до неї й сказав:

— Бувай, Анютко. Дасть Бог — ще побачимось.

— Ром, а ти можеш не йти на війну? — спитала вона.

— Пробач, але не можу. Я — чоловік, і це мій обов’язок.

Фраза як з блокбастера, але іншої на думці не було, а дівчині треба було щось відповісти.

Ми попрощались, я сів у таксі й поїхав.

Нарешті добравшись до Очеретяного, я почав шукати місце, куди треба здати документи й чекати подальших вказівок.

— Ну де ж воно? — подумав я.

Розпитавши місцевих жителів, я зрозумів, що потрібно йти вздовж якогось довгого паркану, повернути праворуч — і я на місці. З горем навпіл я знайшов пункт дислокації стройової частини. Біля великих воріт стояли двоє людей у піксельній формі та балаклавах.

— Слава Україні, чоловіки, — сказав я.

— Героям слава. Чого хотів?

— Та я на контракт до вас зібрався, ось документи…

Вони комусь повідомили по рації й мене пропустили, попередньо показавши дорогу. Серед заметів стояли два кунги одне навпроти одного, мені треба було в той, що праворуч. Постукав, зайшов.

— Привіт.

— Привіт.

— Я до вас на контракт.

— Чудненько, проходь, сідай, зараз усе оформимо.

Згодом я підписав контракт, який називався «до кінця особливого періоду» і означав, що я повинен буду служити до кінця війни. Про що потім дуже пошкодував. Військовий, який мене оформлював, провів до старшини, і той видав мені форму (чесно сказати, так собі форма), після чого я мав чекати свого командира батальйону, який от-от мав приїхати. Там же я познайомився з чоловіком на позивний «ДОН», який їхав з госпіталю і теж чекав комбата.

Через чотири години заїхав джип, непримітний пікапчик, з якого вийшов…

ВІРШІ, ПРИСВЯЧЕНІ РОМАНУ

Тобі сьогодні мало б виповниться 30………
Такий чудовий вік,
Попереду життя,
Але на небі вирішили інше,
Забрать тебе туди,
Де вічний спокій і краса.
Синок, рідненький, пам’ятаю, як ти народився,
Твій перший крик і перший крок,
І перший зубчик твій я пам’ятаю,
І перше слово мама з твоїх вуст.
А потім був садок і школа,
Все разом це з тобою ми пройшли,
А потім я пишалася тобою,
Коли у ЗСУ тебе взяли.
Ти відслужив, віддав свій борг країні,
А потім ти трудився й просто жив.
А в 14-ім заплакала Країна
І потекли кривавії річки….
В 16-му році ти не залишився вдома,
Пішов Вкраїну-Неньку боронить,
І захищав нас до останньої хвилини…..
Бо справжній був ти чоловік.
Тернистий шлях твій був військовий,
Від рядового до сержанта батальона.
Але не нарікав ти на життя,
Казав: ” Хто, як не ми
Повинні захищати,
Щоб жить в країні вільній і багатій!”
Синок, тебе люблю безмежно я
Пишаюся, стараюсь відпустити,
А в Бога лиш прошу
Тебе прийнять,
А мені сили дать, свою дитину пережити…….
мама Марина

Світлій пам’яті товариша, поета, Героя України Романа Яременка і всім Героям, хто віддав життя, захищаючи всіх нас…..

Пам’ятати твій сміх то мука,
Чи останній на пам’ять дар?
І навіки – то вже не розлука…
То пекельний тяжкий удар…
Бо любити життя занадто –
То єдиний, напевно, твій гріх…
Лікуватись словами не варто…
Ти пішов… бо любив нас усіх….
І не вірить душа, не змирилась…
Як прийняти, що світ цей погас?
Твоя Мама нам в очі дивилась…
І від горя застиг навіть час…
Я не знаю тих слів, щоб сказати…
Щоб хоч трішки їй легше, на мить…
Ти умів так красиво писати…
Ти умів…я ж не можу…болить…
Як щодня, підрахуються втрати…
І вертають додому щити…
І над кожним жива ледве Мати…
І сивіють незнані світи….
Кожен з них- то трагедія роду…
Бо втрачають найкращих синів…
То трагедія всього народу…
Не лишайте в цім горі батьків…
Зінаїда Правник

Мамі Героя, який так рано пішов, захищаючи всіх нас….

Рома Яременко, наш Янгол….

Марина Яременко – Мама Героя, яка втратила своє найдорожче….

Ми ніколи не забудемо Рому….

Низький уклін Вам, Мамо …..

Зупинись, плането, помовчи хвилину-
Бачиш, обіймає Мати домовину…
Все життя прожите, все що в світі має –
Разом із душею зараз поховає…
Помовчи, плането, потім будеш витись-
Дай востаннє Мамі просто надивитись…
Щоб забрати в серце кожну рису любу…
Щоб віддати душу горечку на згубу..
Кожну волосинку поглядом погладить…
І ніколи Всесвіт більше не розрадить…
Голосочок рідний дзвоником у груди…
Марно вже вслухатись і шукати всюди…
Ручечки рідненькі змалку цілувала,
А тепер холодні, як не зігрівала…
Зупинися, часе не минай даремно-
Бо в землі холодній буде йому темно…
Ще б хоч раз зирнути у рідненькі очі,
Щоб було чим жити, плачучи щоночі…
Бо не скаже Мама зломлена нікому
Що не може знову увійти додому-
Там на кожнім кроці все кричить про Сина…
А його обійстя – темна домовина…
Ой спинись, плането, я благати мушу!!!
Зараз поховають Материну душу…
Зінаїда Правник

Тебе малює небо спозаранку…
Шукає вітер всюди Твій слідок…
Задіне птах крилом своїм фіранку,
Застигне Мама – прилетів Синок …
Із дня у день довіку без надії…
Бо знає розум, та чека душа…
Твоя любов, Твої розбиті мрії,
Рядочки недописані вірша….
Немає втіхи більше і розради ..
І час не лікар – він жорстокий кат…
Дають якісь шаблонні все поради
І цим ятрять сильніше у стократ..
Той не збагне, хто зовсім не втрачав,
Що відпустити неможливо все це…
Не просто Сина клятий кат відняв –
Він у Батьків забрав неначе серце…
І час мина – він просто лічить дні,
Але нікого зовсім не лікує…..
Під сивим небом все ж ми не одні-
Я точно знаю, Ромашка чує….
Зінаїда Правник

Світлій пам’яті Товариша, Поета, Героя України Ромі Яременко 🕯️
Ти завжди в наших спогадах, думках і серцях Ром 🖤

Два роки сліз, тяжких душевних мук…
Два роки світ для нас усіх то драма…
Та пам’ята кохана ніжність рук…
І вигляда з порогу вдома мама…
Все так же тато на дзвінок чека…
Шукає брат очима серед люду…
Безжальна смерті вирвала рука…
Та Ти в серцях… Ніколи не забуду…
Як жити нам без Тебе не сказав…
Навіщо світ, коли Тебе немає?
Ти нас усіх безстрашно захищав…
Тепер з небес постійно обіймаєш…
Змиритись нам? Ніколи вже тепер…
І як не плакати, як біль же не минеться…
Для нас усіх Ти ,друже, не помер.
Ти перебрався жити нам до серця …
Зінаїда Правник

Світлій пам’яті Товариша, поета, Героя України Ромі Яременко 🕯️
Два страшних роки ми не бачимо Тебе, наш Янголе… Але постійно носимо в серці…. Пробач за сльози…

Вже рік минув, як ми без Тебе
Існуєм в світі у пітьмі…
Рида щоразу з нами небо…
Сивіють янголи німі…
І рік цей нам неначе вік,
Бо мить без Тебе- біль і туга…
Вже не відкриєш Ти повік…
Не стало в світі більше Друга…
Не стало світла і повітря…
Не стало часточки душі…
І чорне горе своїм вістрям
На серці шкрябає вірші…
Таких, як Ти, у світі мало…
Тебе втрачати – наче вмерти…
Шепоче розум: все, не стало …
Та із душі Тебе не стерти!!!
Ні Твою посмішку, ні сміх,
Ні голос Твій, ні всі слова…
Ти був промінчиком для всіх…
Згорає Мама ледь жива…
А їй би раз хоч обійняти…
Один разочок, хоч на мить …
Останній раз, ,люблю” сказати…
Ой як же це вбива, болить !!!
Твоє заплакане кохання
Щоночі згадує в сльозах,
Як ви побачились востаннє…
Як пережити Їй цей жах???
І Батько змучений бідою
Тримається сім’ї заради…
Та серцем поряд із Тобою…
Нема ні спасу, ні розради…
І погляд Брата зовсім інший…
Без Тебе він, мов без крила…
Хоч не побачитесь тут більше –
Любов не згасне, що була…
І в час коли чекають свят
По світу радісні родини,
Кричить про Тебе автомат-
То мстяться люто Побратими…
Усі, хто знав Тебе колись,
Лишились в темряві неначе…
Ти зігрівав всіх, ти світивсь !!!
Тож недаремно небо плаче…
Пробач, весь час кажу Тобі,
Не вберегли, не зупинили…
Ти був наш Янгол на землі…
Тепер з небес даруєш сили…
Бо небо дивиться на нас
Твоїми рідними очами …
Хоч не загоїть біль цей час…
Та Ти щомиті поряд з нами…
Ти будеш з нами назавжди ,
Допоки стукає гаряче…
Лиш до Матусі в сон прийди,
Скажи, Ромашко, ,хай не плаче…
Чи ми научимось колись
Без Тебе жити? Ні, я знаю…
З небес усміхнений дивись,
Бо тільки це нас і тримає….
Зінаїда Правник

Світлій пам’яті товариша, поета, Героя України Ромі Яременко 🕯️
Сьогодні рік, як горе провалило землю під ногами. Рік розпачу, болю, сліз і несприйняття…. Пекельний рік, що здається вічністю … Наш Янголе, пробач наші постійні сльози…. Просто без Тебе на землі стало темно.. Навіки в наших серцях 🖤

Ти там, де завжди тепло,
Співають солов’ї…
А в нас суцільне пекло-
В душі і на землі….
Без Тебе не сміється
Ні сонце, ні душа…
Твій голос зостається
У вічності вірша…
Ще сміхом Твоїм досі
Лунає щастя мить….
Змиритися не в змозі…
Ятрить, болить, ….
Наш Янголе, Твій погляд
Із неба в промінцях…
Але Ти завжди поряд-
В молитвах і серцях….

                Зінаїда Правник
Світлій пам'яті товариша, поета, Героя України Ромі Яременко 🕯️ 23 безкінечних місяці болю.... Ми ще й досі чекаємо на Твій дзвінок ... Ти назавжди в наших серцях, Ром 🖤

І знов дощі прорвали сиве небо...
Ридає злива ,землю заливає ...
Таке в душі щоднини в нас без Тебе
Спустіло серце, бо Тебе немає....
І скільки б сліз з очей іще не впало
І скільки б пустка у душі не вилась..
Можливо на землі Тебе й не стало..
Але ж у серці Твоя часточка лишилась...
Не зможе горе образ Твій сховати..
Не зможе злива змити Твій слідочок..
Ти будеш вітром знов вірші читати..
І білим птахом прилетиш в садочок...
Ти будеш поряд променем ранковим..
Ти будеш ранком, що зустріне знову нас...
Ти посміхнешся із прохожим випадковим.
Ти будеш серцем, що живе у кожнім з нас!
                                   Зінаїда Правник

Пам'яті товариша, поета, Героя України Ромі Яременко 🕯️
Не було і дня ,щоб ми не сумували за Тобою, Ром.... Але в такі дні стан душі і погоди ідентичний.... Ще дужче сумується ,ще сильніше плачеться... Вибач нам наші сльози, Ромашка, ми просто не вміємо і ніколи не навчимося жити без Тебе

Крокує осінь, а в душі зима...
Навіки вже у душах наших грудень..
Шепоче вітер: ,,Вже Його нема..."
Безжальне горе розриває груди ..
Кричу вітрам усім наперекір :
-Та ні, Він є, він буде вічно жити !!! 
І в небесах, між яснооких зір, 
Він буде захищати нас й любити....
Він буде в душах кожного із нас,
Допоки світ не втомиться кружляти...
А коли в небо йти вже прийде час,
Він буде там, щоб першим обійняти...

                              Зінаїда Правник
 

Світлій пам’яті товариша, поета, Героя України Ромі Яременко 🕯️🖤
Ти щомиті в пам’яті і назавжди в наших серцях Ром 🖤

Коли бачу, як стяг Твій майорить,
Більше не вірю в дива…
Свічка заплакана вічно горить…
Дякую за те, що жива….
І спогади щемно по сивій душі,
Усмішка болю крива…
Всоте Твої перечитати вірші …
Дякую, що жива…
І далі кружляє стурбований світ,
У нього своє в голові…
Тобі несу квіти: ,,Наш Янгол, привіт,
Дякує, що живі”…
І знов час від часу ,в великі свята,
Згадають Героїв усіх імена…..
Матусю небесна, Покрово свята,
Обійми тих, що вкрала війна…

Дев’ять місяців… дев’ять віків..
Ми існуємо в світі без Тебе…
Дім без Тебе навіки спустів…
Та Тобою осяялось небо…
І змиритись не зможем ніяк…
І цей біль не затихне з роками…
У душі запустошилось так..
І земля провалилась під нами…
Як навчитися жити без Тебе???
Як Тебе не шукати між люду???
Посміхайся частіше із неба…
Я ніколи Тебе не забуду….

Світлій пам’яті товариша, поета, Героя України Романа Яременка.
Ром, ти назавжди в наших серцях

20 місяців горя і болю…
20 місяців сліз і пітьми…
Навіть небо рида за Тобою…
Не навчились без Тебе ми…
Догорає пекельне літо…
Тільки холод в душі й пітьма…
Не зуміємо душу зігріти-
Бо вже нашого сонця нема…
Як здолати ту вбивчу тугу,
Що навіки уже в серцях?
Коли в очі не глянеш Другу,
Бо украла війна його ця…
Не змиритись ніколи ні за що,
Все чекати дзвінке ,,привіт”…
Ну скажи мені, Боже, нащо
Обірвався так рано цвіт????
Як без Нього нам далі жити?
Не навчив і цього не сказав…
Він життя, як ніхто вмів любити,
Та за нас його в битві віддав…
І хай скільки часу не минає,
Не загоїться слід від біди…
20 місяців щастя немає…
Та Ти в душах у нас назавжди…
Зінаїда Правник

Світлій пам’яті товариша, поета, Героя України Ромі Яременко 🕯️
Ти назавжди в наших серцях, Ром 🖤

Літо, а в мене грудень…
Сонце, а в мене мороз …
Більше Тебе не буде…
Більше не пройдеш повз…
Більше не скажеш, Друже,
Щире гучне ,,привіт”…
Біль невгамовний… дуже…
І почорнів весь світ…
Як Ти, наснишся може?
Мама згубила сон-
Ранок стрічає кожен
З вогником біля ікон…
Сльози її, Ти ж бачиш,
Вже залили б океани….
Разом із нею плачем…
Ніколи не перестанем…
Просто болить невпинно…
Просто душа горить…
А в голові картини-
Згадуєм кожну мить…
Спогадом жити так тяжко…
Втратили Всесвіт батьки …
Знов зірветься з неба пташка,
Торкнеться крилом руки…
Ти з нами щомиті поряд…
Ти будеш завжди в думках…
Підійдемо в небо погляд –
Наш Янгол в його руках…
Зінаїда Правник

Світлій пам’яті товариша, поета, Героя України Ромі Яременко 🕯️
Сьогодні півтора року,як Ти наш Янгол. Але назавжди в наших серцях, Ром

Щоночі палають свічки,
Із воску моря вже залиті…
То в небо Тобі маячки-
Що ми пам’ятаєм… щомиті…
Бо Ти у небеснім строю
Як завжди всіх нас бережеш…
Усмішку згадаєм Твою…
Рве душу, немає біль меж….
Щоразу поглянувши в небо
Шукаємо очі Твої….
Скажи, як нам жити без Тебе
На горем залитій землі…
Зінаїда Правник