АРСЕНЕНКО ВОЛОДИМИР АНДРІЙОВИЧ

Воював та загинув на Харківщині, а саме в с. Цапівка, внаслідок вибуху. Ракета прилетіла в місце ночівлі військових. Тоді загинуло 9 молодих хлопців.

Поховали Володимира Арсененка  у м. Лубни на Новаківському кладовищі через чотири дні після загибелі.

Увічнення пам’яті:

Ім’я Арсененка Володимира Андрійовича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка у місті Лубни, пошановано Героя і на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні.

Спогади про Володимира Арсененка

Чимало лубенців називали Володимира «Веселий». Мама, Арсененко Ольга Степанівна, згадує, що в дитинстві син був дуже активним та життєрадісним. Любив їздити в село до бабусі, допомагав влітку на фермі, катався на конях. Дитинство було цікаве та веселе. Володимир зростав огорнутий сімейною любов’ю та опікою, відвідував садочок, школу. Завжди був душею компанії. У школі його всі любили та поважали, адже він міг завжди підтримати та прийти на допомогу. Брав участь у команді КВК, любив сцену. Поважав вчителів.

Навіть зараз, згадуючи про сина, Ольга Степанівна посміхаючись крізь сльози, каже: «Як можна не посміхатися, коли ми всі дуже веселі. Чоловік баяніст, і син на нього дуже схожий. У нього і друзів багато, бо з ним весело завжди і спокійно було».

Навчався в Лубенському лісотехнічному коледжі, але за спеціальністю не працював. Володимир вирішив долучитися до сімейного бізнесу, допомагав батькам. Хоча дуже любив природу, риболовлю, подорожі. Сім’я щороку відпочивала разом в походах, на морі.

З початком повномасштабної війни разом із друзями взявся допомагати ТРО. Батько Володимира – мужня і відважна людина, ліквідатор ЧАЕС. Тому син завжди брав з нього приклад і не вагаючись став на захист Батьківщини.  Володимир навіть у такий складний час залишався в центрі уваги, завжди знаходив потрібні слова, щоб підтримати своїх побратимів. Тому знайшов багато нових друзів. Загинув у перших боях під Харковом. Але перед початком повномасштабного вторгнення, в розмові з мамою, поділився своїми передчуттями, про те, що щось станеться… Але ніхто й не думав, що життя його добігає  кінця…

Спогади класного керівника Солдатенкової Наталії Володимирівни про Володимира Арсененка пронизані глибоким болем і водночас світлою любов’ю. Кожне слово дихає щирістю та теплом, малюючи образ неймовірно життєрадісної та талановитої людини.

«Найкращий та незабутній учень» – вже ці перші слова говорять про особливий зв’язок між вчителькою та її вихованцем. А далі, як калейдоскоп, розкриваються яскраві грані особистості Вови. «Веселий» – це не просто прізвисько, це відображення його суті, його здатності дарувати радість усім навколо. Він був не просто учнем, а «правою рукою» класного керівника, надійним другом, без якого неможливо було уявити жодного шкільного заходу.

З особливою гордістю згадуються його спортивні досягнення, лідерські якості капітана баскетбольної та волейбольної команд, його вміння вести своїх товаришів до перемоги. У цих спогадах відчувається захоплення його наполегливістю та цілеспрямованістю.

А історія зі зйомками фільму «Беверлі Хілз» – це просто неймовірний приклад його харизми та здатності долати труднощі. Не знаючи досконало англійської, він зумів не просто вивчити роль, а й зіграти її так, що всі були вражені. Порівняння його гри з голлівудською зіркою звучить як найвища похвала, заслужена його талантом та працелюбністю.

І раптом, як грім серед ясного неба, звучить це болісне: «Вова, Арся, Веселий, як же так сталося, що тебе вже немає?» У цьому питанні крик душі, нерозуміння, гіркий біль втрати. Слова «В наших серцях ти завжди залишатимешся справжнім героєм» сповнені глибокої поваги та вічної пам’яті.

Завершальні слова класного керівника: «Пишаюся, що ти був моїм учнем» – це не просто констатація факту, це вираження величезної гордості за те, якою чудовою людиною був Володимир, за той слід, який він залишив у серцях своїх вчителів та однокласників.

У Володимира залишилися батьки, сестра, син Ігор та дружина Олена.