БОНДАРЕНКО ОЛЕГ ОЛЕКСАНДРОВИЧ

Олег не прагнув бути першим, але завжди був тим, на кого можна покластися. Друзі його поважали, з ним було весело й цікаво. А найбільше хлопець любив ті вечори, коли можна було залишатися після занять у шкільному гуртку, аби довершити модель літака чи просто експериментувати з деталями.

Рано втратив батьків. У 14 років назавжди заплющила очі мама Анастасія Михайлівна (1950-1987 р.) Через деякий час пішов із життя і батько  Олександр Сергійович (1950-1996 р.)

Олег і його сестра Олена залишилися самі. Самі, та не покинуті. Їх прихистили теплі руки бабусі й дідуся.

Олег Олександрович, хоч і рано став сиротою, не змінився. Не озлобився. Не замкнувся в собі. Він залишився тим самим добрим хлопцем, що завжди був готовий подати руку допомоги – навіть тоді, коли самому було важко. В ньому жила тиха сила – щось незламне, закладене ще в дитинстві.

З 1988 року навчається у Лубенської загальноосвітньої школі №1  (нині Перша гімназія імені Матвія Номиса). Тут почалося нове життя: щирі друзі, розмови до світанку, перші серйозні думки про майбутнє. І хоч серце носило тінь утрати, в очах знову з’явився блиск. Олег не просто навчався — він жив кожним днем. А ще — стрибав із парашутом. У місцевому гуртку парашутного спорту юнак піднімався в небо, ніби шукаючи там відповіді на питання, що бентежили душу.

Після школи навчання у Войнихівському професійному училищі. Там Олег не просто здобував фах, він навчався творити з металу й деталей речі, що оживали під його руками.

Незабаром проходив службу в Джанкої, як десантник. Там відчув, що  небо стало жорсткішим, але і навчило твердо стояти на землі.

Після армії юнак повернувся додому і знову взявся за інструменти. Фарбував, лагодив, збирав і ремонтував – і радів, що ця робота приносить користь людям.

З часом переїздить до Криму. Починає нове життя, багато працює.

Певний час працює у Києві. Серед шин, блиску старих фар і запаху мастила реставрує автомобілі, що вже встигли стати історією.

У листопаді 2006 року в житті Олега з’являється нове світло – донечка Валерія. Її перший подих стає для нього новим початком, гордістю, ніжністю, Всесвітом.

Згодом Олег їде до Польщі. Там, на чужині, він знову доводив собі й світу: робота — не тягар, якщо в ній є сенс.

Повернувшись додому в 2021 році, займається ремонтом техніки, виготовленням, встановленням та обслуговуванням твердопаливних котлів. Люди йшли до нього не тільки за послугою, а і за якістю, бо як майстер, не підводив ніколи.

Особливо трепетно ставився до тварин. Вони відчували його тепло, шукали його погляд. Для них він теж був другом, як і всім навколо.

А потім лютий 2022 року. Олег приїздить додому з-за кордону у відпустку, яку війна перекреслила вже в перші дні.

У квітні 2022 року був мобілізований до Збройних Сил України. Так поміж захисників з’явився воїн із позивним «Санич». Інструктор-зв’язківець медичного пункту.

Побратими Олега Бондаренка згадують словами: «Він допомагав нам усім. Санич мав унікальний талант.  Він лікував не лише медпрепаратами – він давав віру, надію в те, що все буде добре, якщо триматися разом. А коли повертався з позицій і бачив, що всі живі – вважав найбільшою перемогою над ворогом і смертю».

Загинув Бондаренко Олег Олександрович 10 серпня 2022 року поблизу селища Уди Богодухіського району, що на Харківщині, під час артилерійського обстрілу. Воїн закрив собою пораненого побратима під час евакуації.

 Прощалися з Героєм 13 серпня 2022 року на Володимирському майдані у Лубнах.

Похований у рідному місті, на кладовищі по вул. Гайдая.

Увічнення пам’яті:

Ім’я Бондаренка Олега Олександровича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка та пошановано на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні у місті Лубни.