ГУЛЯЄВ ВІКТОР ОЛЕКСІЙОВИЧ

25 лютого 2022 року добровільно вступив до лав територіальної оборони.

Вже 27 лютого став захисником Донеччини у складі 53 окремої механізованої бригади, 2 батальйон, 5 рота, м. Лубни.

Обіймав посаду командира взводу, мав звання головного сержанта. Приймав участь у бойових діях у Донецькій області.

Загинув 1 липня 2022 року під час артилерійського обстрілу поблизу села Єгорівка, Волноваський район, Донецька область. У день смерті радів, що всі його солдати вийшли з бою живими.

Прощання із земляком, який віддав життя за Україну, відбулося 5 липня на Володимирському майдані у Лубнах. 

Похований у місті Лубни, Полтавська область. Лишилися дружина, син та донька.

Нагороди та увічнення пам’яті:

Ім’я Гуляєва Віктора Олексійовича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка у місті Лубни, пошановано Героя і на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні.

Нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

Спогади дружини Гуляєвої Ольги Анатолівни:

«Це було 7 березня 2022 року, близько третьої години дня. Віктор тоді перебував у Лубенському центрі комплектування та соціальної підтримки. Він сидів біля вікна із сумкою речей під ногами, тримав у руках телефон і гортав новини. Час від часу виходив надвір на перекур – так він знімав напругу. У тій кімнаті вже зібралося багато чоловіків, усі чекали своїх військових квитків. Формувалася команда на відправку. І саме тоді, коли він зайшов до автобуса, почався новий етап у його житті  і, на жаль, у нашому теж.

Із 2006 року ми жили в Лубнах, де Віктор займався будівельною справою, був фаховим спеціалістом у цій галузі. Багатьом допомагав із ремонтами, мав навіть своїх учнів. Його поважали й цінували за досвід, чесність, людяність.

Друзі розказували, що Віктор завжди з теплотою говорив про нашу сім’ю. Про мене – Олю, його дружину, про наших дітей. Син Олексій ще тоді навчався в Полтавському військовому коледжі, а донька Вікторія була школяркою-десятикласницею.

З початку російського вторгнення Віктор записався до лав Лубенської територіальної оборони. Але почуття відповідальності, справедливості та зневаги до окупантів не дали залишитися осторонь від бойових дій. Тому він був включений до складу однієї з команд, що відправлялася з наших Лубен. Віктор Олексійович говорив, що зробив це свідомо. Я пам’ятаю ту розмову – важку, щиру. Він зумів пояснити мені, переконати. Я не зупиняла його, бо знала, що Вітя не з тих, хто ховається за спинами інших.

А от мамі нічого не сказав. Вітав її зі святом 8 Березня вже з дороги, телефоном. Розповідав, що їхав у «гражданці» – свою військову форму передав сусідові, який залишався в теробороні: «Йому вона буде більш потрібна, а мене одягнуть…»,— говорив Віктор.

Він відразу «взяв шефство» над двома юнаками-добровольцями з Пирятина, що теж увійшли до складу команди. Їх називав «пацанами». Молодь потягнулася до Віктора, відчувши його порядність, доброту, силу волі й рішучість. Під час шикування юнаки намагалися стати в одну шеренгу зі старшим товаришем. Але вже після медичного огляду й призначення доля розділила Гуляєва з Володимиром і Артемом (так звали хлопців). Віктор залишається за місцем прибуття, а юнаків відправляють на інше місце дислокації.

За день до свого 42-річчя Віктор пережив друге народження. Йому вдалося вціліти в складних обставинах трагічного березня 2022 року. Навчання й ознайомлення з новою військовою спеціальністю не затягнулося надовго. Уже через кілька тижнів Віктор Олексійович потрапляє до військового підрозділу, що веде бойові дії на східному напрямку – боронить території Донецької області.

Так почалися військові будні мого чоловіка – старшого сержанта Гуляєва. Але відразу після прибуття до військового підрозділу лубенець Гуляєв стає Гуляшем. Такий позивний дали йому товариші, не забувши про трьохсотрічні козацькі звичаї. У Запорозькій Січі новоприбулим козакам давали прізвиська. Нині це позивні. Це зручно та практично з причин військової таємниці. Тому з прізвища Гуляєва «забрали» дві останні літери, а замість них додано «ш». Вийшло щось схоже на назву відомої м’ясної страви, і, як не дивно, «козацьке прізвисько» йому пасувало.

Командування швидко помітило його добродушність і порядність. Віктора призначили командиром взводу. Коли він написав мені про це, то жартома зазначив: «Тепер я – маленький командир… Такий собі прораб-військовий… У мене під командуванням 30 чоловік».

Старшина роти, якого хлопці кликали Красавою, з особливою теплотою згадував Віктора. Казав, що одразу «примітив» його  за відкритість, добродушність, відповідальність. І справді, Вітя завжди дбав про своїх хлопців.

Усю важку роботу брав на себе, щоб іншим було хоч трохи легше. Він часто не спав по кілька діб. Красава сварив його за це: «Вітя, ти командир, тобі ж хлопців у бій вести! А ти себе виснажуєш…». Старшина Красава говорить, що він не міг інакше. Він був справжнім. Справжнім чоловіком, справжнім воїном. Я це завжди знала. Його справжність відчувалася в кожному слові, у кожному рішенні, у кожному вчинку. Він не просто виконував накази – він жив своїм обов’язком. І залишився таким до кінця.

Позивний «Танцор» говорить: «У Віктора була мета: я не сам. Повинен повернутися! Зі мною мої хлопці!» Він вірив у них, вірив у своє повернення. Часто казав: «Усіх запрошую в Лубни в гості!»з повагою говорив про свого командира – «Кадета». Брав із нього приклад, з особливим завзяттям переймав навички, учився кожному військовому рішенню, кожному руху. Йому хотілося бути сильним, надійним, таким, на кого можуть покластися інші.

Із повагою говорив про свого командира – «Кадета». Брав із нього приклад, з особливим завзяттям переймав навички, учився кожному військовому рішенню, кожному руху. Йому хотілося бути сильним, надійним, таким, на кого можуть покластися інші.

Та війна не питає, кого забирати. Першого липня 2022 року мій чоловік, Гуляєв Віктор Олексійович, головний сержант, взводний командир, загинув під час артилерійського обстрілу поблизу села Єгорівка на Донеччині. До останнього був вірний присязі, до останнього захищав свою землю – Україну. Він віддав найдорожче – власне життя. Зі стійкістю, мужністю й вірою. З вірою в перемогу. З вірою в завтрашній день».