КУЧЕРЕНКО ВЛАДИСЛАВ ІГОРОВИЧ

Тоді  ніхто навіть не здогадувався, яке складне випробування ляже на плечі цих зовсім юних хлопців і дівчат, коли вся Україна стане на захист  своєї єдності, самостійності й жаги до свободи. Багатьом із них доведеться переглянути й переосмислити власні мрії, прагнення, бажання, змінити пріоритети.  Серед тих, хто зі зброєю в руках став на захист кордонів своєї Батьківщини у 2014 році, був і Владислав Кучеренко. Та по-іншому і не могло бути, не звик юнак ховатися та уникати труднощів:

Ми – мужчини, й за кодексом честі ми чинимо –
Не для вигод і пільг, не для слави й хвали.
Є високий, шляхетний закон між мужчинами:
Як не я, тоді хто? Не тепер, то коли?

На превеликий жаль, доля відміряла Владиславу надто мало – лише неповних двадцять два роки.

1 вересні 1999 року Владислав вступив до першого класу Новаківської ЗШ І – ІІІ ступенів імені П. М. Щербаня, де навчався 11 років. Протягом усього періоду навчання зарекомендував себе старанним, відповідальним, доброзичливим учнем. З усіх предметів мав високий та достатній рівень навчальних досягнень.

Юнак був активним учасником громадського життя школи: успішно виконував обов’язки голови класу, творчо працював у драматичному гуртку, очолював шкільну команду КВК, був капітаном шкільної і сільської футбольних команд.

Після закінчення школи, у 2010 році, вступив до Переяслав-Хмельницького педагогічного університету, де навчався 2 роки.

У 2012 році Кучеренко Владислав призваний на строкову військову службу до лав Збройних Сил України.

Почуття громадського обов’язку та висока свідомість не дозволили йому залишитися осторонь подій, що відбувалися у державі.

З вересня 2014 року старший солдат військової служби за контрактом, водій 2 машини взводу БТР 6 роти 2 батальйону охорони 101 окремої бригади охорони Генерального штабу Збройних Сил України перебував у Донецькій області у складі зведеного підрозділу 101 окремої бригади охорони Генерального штабу Збройних Сил України, який виконував бойові завдання в зоні проведення АТО.

25 вересня 2014 року, під час бойового супроводження рекогносцировочної групи артилерійського дивізіону, БТР-80, в якому перебував старший солдатКучеренко В. І., здійснив наїзд на протитанкову міну. Внаслідок вибуху Владислав отримав черепно-мозкову травму, несумісну з життям.

Помер 26 вересня 2014 року у Харківському військовому шпиталі від тяжкого поранення, отриманого під час бою поблизу м. Артемівськ Донецької області.

Похований у с. Новаки, Лубенського району Полтавської області

Портрет на меморіалі «Стіна пам’яті полеглих за Україну» у Києві: секція 4, ряд 9, місце 16

НАГОРОДИ

3 квітня 2015 року Всеукраїнська громадська організація «Спілка ветеранів та працівників силових структур України «Звитяга» за представленням Лубенської райдержадміністрації нагородила старшого солдата Кучеренка Владислава Ігоровича відзнакою «За вірність присязі»;

23 травня 2015 року Указом Президента України № 282/2015 Владислава  нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) https://www.president.gov.ua/documents/2822015-19044

В грудні 2014 року у Новаківській ЗОШ відкрито пам’ятну дошку Владиславу Кучеренку;

У Новаках з 2015 по 2021 роки проводиться Кубок з міні-футболу пам’яті Владислава Кучеренка. Призупинено через повномасштабне вторгнення рф в Україну.

Проходять роки, десятиліття… Пам’ять… Вона ніколи не згасне. Вона ятрить мозок, відносить у мирний час…

Спогади однокласника Володимира Солдатенка:

«Ми жили із Владом поруч, двір навпроти двору, хвіртка навпроти хвіртки. Разом дорослішали, гралися, мали свої маленькі секрети і таємниці. Влад був товариським і компанійським, умів підтримати у скрутну хвилину, виручити з біди.

Я маю молодшого брата, якого виростила і виховала вся наша вулична компанія на чолі з Владиславом. По черзі ми доглядали візочок,  де лежав малюк, годували його з пляшечки і заколисували.

Влад був наполегливим борцем за правду, не терпів брехні і лицемірства. Умів переконати оточуючих у своїй правоті. Інколи, як не вдавалося довести свою думку, міг бути занадто імпульсивним і гарячим. Не дивно, що в скрутну хвилину для всієї нашої країни, він став на захист своєї сім’ї, рідної Вітчизни, усіх нас…»

Спогади однокласниці Юлії  Рось (Ващенко):

«Владислав – мій сусід, однокласник, друг, гарний і чудовий хлопець. Дружили ми ще з дитячого садочка. Він ніколи не ображав дівчат, завжди ділився цукерками, навчив мене їздити на велосипеді. У компанії з ним було весело і цікаво. Я завжди знала: якщо потрібно буде, то Влад допоможе, підбадьорить, підтримає.

У школі ми часто брали участь у різних тематичних вечорах, конкурсах, змаганнях. Неодноразово разом були ведучими на шкільних святах, концертах. Влад вирізнявся  артистичним талантом, міг зіграти будь-яку роль чи то в гумористичній сценці чи у серйозній п’єсі. З ним було надійно і комфортно. Я часто згадую наше дитинство, безтурботні шкільні роки, безпечну  юність. Дуже важко усвідомлювати, що Влада немає зараз серед нас. Тяжкий смуток наповнює серце, коли переглядаю старі фотографії».

Спогади друга Володимира Кісенка

«Владислав був моїм найкращим другом, хоч я на декілька років старший за нього. Ми проживали на одній вулиці, мали спільні інтереси, справи, розваги. Він був надійним і  щирим, на нього можна було покластися в будь-якій справі. На сільському стадіоні часто організовувалися змагання із футболу. Ні один матч не проходив без Влада – капітана футбольної команди. Він умів керувати, умів і  відповідати за свої  поразки чи помилки. Завжди принциповий, розважливий, практичний.

Коли Владислав підписав контракт щодо подальшого проходження військової служби  і поїхав воювати на Схід, я теж хотів наслідувати його приклад. Його рішення надихнуло мене теж стати на захист рідної землі, але, на превеликий жаль, не зміг за станом здоров’я. Дуже тяжко втрачати знайомих, але найтяжче дізнатися, що ти більше ніколи не побачиш свого найкращого друга живим. Я довго не міг у це повірити, усе сподівався, що це неправда, якась помилка, що відчиняться двері і до хати зайде стрункий гарний хлопець у військовій формі. Але дива не сталося…

Пам’ять про героїв живе вічно. Про них пишуть вірші, складають пісні, легенди. Ця велика війна стала випробуванням для всього українського народу. Вона має залишитися в пам’яті, щоб ми могли передати правду наступним поколінням. Дякуємо кожному захиснику і захисниці, які боронять нашу землю, які зробили Україну символом свободи та мужності для всього світу! Ворог намагався зламати наш дух, знищити нашу ідентичність та підкорити нашу землю! Але ми вистояли. Кожен українець став на захист Батьківщини. Ми довели, що наша сила – в єдності. А наша воля – непохитна.

Вічна пам’ять героям, які поклали голови за нашу можливість дихати і ходити по вільній Україні! І лише разом, пліч-о-пліч, ми дійдемо до Перемоги! Слава Україні! Героям Слава!»

Життєвий шлях Владислава Кучеренка змалювала у своїй поезії учителька Новаківської гімназії Лубенської міської ради Лубенського району Полтавської області Наталія Михайлівна Рудь.

Владислав народився 7 березня 1993 року

Іще маленьким хлопчиком
На вулиці Новій
За скривдженого й слабшого
Влад поривався в бій.
Був лідером, вигадником
У товаристві друзів,
Не гвинтиком, не тріскою,
А завжди центром в крузі.
Ні, не святим був хлопець,
Усякого бувало,
Від мами на горіхи,
Траплялось, попадало.

1999 рік – школа

Неспокій кликав Влада
У вир шкільних подій:
На сцені з мікрофоном,
Чи в п’єсі – всюди свій.
Середні класи
Влад – капітан команди
Шкільного КаВеКа,
І футболіст він вправний
Й на баскетбол склика.

Старшокласник

Навколо Влада завжди
Збирається юрба,
Бо хлопець має гідність,
Достойну юнака.
Він має власну думку,
Відстоює її.
Влад поважає старших
І вдома, і в селі.

Служба

Сміливим, сильним, мужнім
Проводило село
І на військову службу.
Так в Влада повелось.
Бо не боявсь нічого,
За спини не ховавсь.
За чоловіче діло
Юнак відважно взявсь.

Старший солдат 101 окремої бригади охорони Генерального штабу Збройних Сил України

Коли над Україною
Піднявся буревій,
То Влад найпершим з честю
Став за Вітчизну в бій.
І тут був хлопець прикладом
Для друзів – вже бійців,
Влад мужньо БеТееРа
Попереду всіх вів.
Він не боявсь ні кулі,
Ні вибуху снаряда.
Прикрити спину друга –
Такий девіз у Влада.
Та найкращих у небо
Забира собі Бог.
А як матері бути:
Влад – єдиний синок.
Це не часточку – душу-
Вийнять з неї на вік.
Був синок – і немає,
Не повернеться в світ.
Не постукає в двері:
«Не чекала? Вернувсь!»
Лише в снах до матусі
Тепер ніжно горнувсь.
А як жить побратимам:
«Не змогли вберегти!»
А як рідним і друзям:
«Не були там, де ти!»
На руках несли Влада
У останню дорогу
Від рідненької хати
До сирого порогу.
Проводжали солдата
Все село й Україна,
Перед ним у пошані
Опускали коліна.
Лиш лелекою білим
Влад над нами зорив:
«Все, що міг я зробив,
Вас життям захистив!»