Марченко Євгеній Вікторович

У 2018 році Євгеній був призваний до лав ЗСУ.  З Полтави отримав направлення  до міста Чернігів,  де він знаходився пів року,  а потім підписав контракт на 3 роки. Женю направили у м. Дніпро до 26 окремої бригади  ТО 120. Все було б добре, якби не війна – у  травні мав би закінчитися контракт. Але…  

Загинув Євгеній Марченко 20 квітня  2022 під час виконання бойового завдання у селі Успенівка  Пуляйнівського району Запорізької області.

Похований у с. Олександрівка Лубенського району Полтавської області.

Нагородження та увічнення пам’яті:

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Марченка Євгенія Вікторовича, старшого солдата нагороджено орденом «За мужність ІІІ ступеня» (посмертно) https://www.president.gov.ua/documents/3202022-42469

21.04.2023 року на фасаді рідної школи у с. Михнівці відкрито меморіальну дошку https://lubnyrada.gov.ua/novyny/7407-u-matskivtsyakh-vidkrito-memorialnu-doshku-geroyu-zakhisniku-evgeniyu-marchenku Облаштовано тут у куточок пам’яті.

Ім’я Марченко Євгенія Вікторовича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка та пошановано на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні у місті Лубни.

Матеріали:

«Ніщо так не об’єднує людей, як біда. Сьогодні вона на всіх одна. Війна. Серце крається від жалю за всіма загиблими у цій кривавій та лютій бійні. Болить душа за наших Героїв, які віддають найцінніше – своє життя.

Серце плаче за моїм улюбленим учнем, щирою, світлою людиною – Марченком Євгенієм.         

З ним ми почали працювати з 5 класу. Я запам’ятала його щирою, відвертою дитиною. Він всім цікавився. Запам’яталося, як колись вони з товаришем у класі побудували картонний будинок. Потім проводили електрику і цікаво їм було, щоб лампочки засвітилися. Євгеній ставав старшим і його завдання мінялися на більш серйозні. Він у нас в класі був майстром на всі руки. 

Женя навчався посередньо. У старших класах любив співати, виступати на сцені, бути учасником усіх добрих справ.

Після закінчення школи вивчився на електрика, як його дідусь, і пішов працювати. Хлопець був активний у всьому, зустрічався з дівчиною, мріяв про красиве і щасливе сімейне життя.

Він – справжній патріот своєї Батьківщини. Не на словах. Женя не зміг спокійно всидіти вдома, коли росія розпочала широкомасштабне вторгнення в Україну. Він пішов захищати своїх рідних, друзів. Усіх українців. Виконуючи бойове завдання, Євгеній загинув. Він здійснив найбільший подвиг  і як справжній чоловік  віддав своє життя за цілісність і незалежність нашої держави. На віки-вічні  його ім’я буде вписане в історію нашої громади, полтавського краю та всієї України!»

Спогад вчительки Галини Білошицької

«Мій спогад про Женю досить яскравий, відвертий і щирий. Можна було б написати щось загальне, те, що хочуть почути люди. Та ні…

Женя був моїм найбільш наполегливим і цілеспрямованим залицяльником із усіх.  Памʼятаю, як, десь у шостому класі, він щодня приносив  подарунки, клав їх на мою парту, вдаючи із себе таємного залицяльника. Мені, у тому віці, було якось незручно перед однокласниками і взагалі. Я не знала, як себе поводити, тому просто говорила, що цього робити не варто. Однак, йому було байдуже до моїх протестів, він мав мету і вперто йшов до неї.

Це тривало десь два тижні. Щодня. Цікаво, чи багато ви знаєте людей, які, попри всі перешкоди, будуть так цілесрямовано іти до своєї мети? Думаю, що ні.

Маючи інтерес і жагу до чогось нового, він був, як ніхто, наполегливим і послідовним. Завжди знаходив правильні рішення в нестандартних, незрозумілих для інших, ситуаціях.

Ось іще один приклад. Десь у 5-6 класі Женя з хлопцями зробив у класі будинок із картону. І їм дуже захотілося, аби в ньому було світло. Здавалося б, що для хлопців їхнього віку ця задача надто складна, однак Женя досить швидко придумав, як туди встановити акумулятор, під’єднати всі проводочки, щоб було так, як задумали. Хлопець-шестикласник знайшов правильне рішення. Оце і був весь наш Женя! І якщо хтось памʼятає його не досить зацікавленим в якомусь питанні, то це означає, що це йому було не зовсім потрібно. Мій однокласник з дитинства добре розумів, чого він хоче і як цього досягнути. Не кожен дорослий може урівноважити свої знання, уміння і бажання. У Жені це було з дитинства. Саме таким я його і запам’ятала…»

Спогад однокласниці Оксани Пономаренко (Гринь)

«Женю навчав з першого по одинадцятий клас. Хлопець ріс рухливим і допитливим хлопчиком. Кидалася у вічі його серйозність і відповідальність. Особливо у старших класах. Якщо цьому учню щось доручити, чи попросити, – буде обов’язково зроблено. Був небагатослівним і, при розмові, з ледь помітною усмішкою.

Пригадую такий випадок. Женя був у восьмому класі. Їхній кабінет, де хлопець навчався, був поряд із моїм. Хлопці і дівчата частенько заходили до мене, аби поспілкуватися, поспівати чи за якоюсь порадою. Одного разу я сидів із двома дівчатками біля комп’ютера і готував якийсь сценарій до шкільного заходу. Вийнявши флешнакопичувач, я зрозумів, що той зламався, просто розсипався на очах. Було дуже шкода, адже на ньому було багато цінної інформації. Засмутившись, я пішов до учительської, щоб попросити у колег «флешку» і таки скинути з комп’ютера інформацію. Коли, хвилин за п’ятнадцять, я повернувся, дівчатка сиділи і загадково усміхалися: «Беріть свою «флешку». Заходив Женя  і швидко відремонтував…» Цей накопичувач інформації працює і донині. Уже тринадцять років…

У Жені була світла голова і золоті руки. Сказати, що його дуже шкода, – нічого не сказати. Війна, на жаль, забирає найкращих. Вічна пам’ять герою.»

Спогад вчителя Анатолія Супруна

«Хлопчина з моєї вулиці – тепер назавжди Герой. Він був простим хлопчиною з моєї вулиці. Тим, кого знаєш змалку і ніколи не уявляєш у слові «втрата». Добрим, щирим, працьовитим. Зі своїми мріями, планами і майбутнім, яке мало бути довгим і мирним. Війна забрала Женю надто рано. У двадцять три роки. Забрала того світловолосого хлопчика, з яким ми колись разом ходили додому зі школи, і зробила його воїном, що віддав своє життя за нашу свободу. Вічна пам’ять. Назавжди в наших серцях».

Спогад подруги юності Оксани Ляховненко

Через 2 роки після загибелі Марченка Євгенія староста Михнівського старостату Віктор Марченко на сторінці у соціальній мережі Facebook написав:

«Нам лишаються тільки спогади.

Сьогодні два роки, як жорстока кривава війна забрала життя люблячого сина, дбайливого брата, хорошого і надійного друга, нашого односельця МАРЧЕНКА ЄВГЕНІЯ ВІКТОРОВИЧА (08.09.1998 – 20.04.2022). А ніби вчора пам’ятаю, як на нашому кутку «Грузька» оселився по сусідству малий білобрисий хлопчина, такий веселий та допитливий. Він відразу влився в нашу «банду», хоча він був серед нас найменший, та він не відставав від нас ні в чому, ми йдемо на гору спускатися на санчатах і Жека з нами, ми йдемо на болото грати в хокей – і Жека з нами, ми ловити руками рибу на ставок «Ге» і Жека з нами. Женя любив прибігати рано – вранці, поки ми з братом ще спимо в своїх ліжках, лягати поряд під ковдру і розповідати свої дитячі фантазії про те, як він зі своїм татом начебто вже з’їздив на роботу в м. Черкаси та заробив кошти, щоб купити собі машину, а ви, мовляв, і досі ще спите.

А ще пам’ятаю стару вишню на своєму подвір’ї, яка слугувала нам замість гойдалки і Женя часто любив забратися на неї гойдатися, і співати свою дитячу улюблену пісеньку – «коника гривастого намалюваю». Ще ніби вчора Женя бігав з нами на вулиці граючи в гру «банкір» збиваючи залізні бляшанки з-під різних консерв зі шматком хліба, намащеним якимось варенням.

Але радісне дитинство затьмарила рання втрата найдорожчої людини – батька. Женя дуже швидко подорослішав, він став опорою і головним чоловіком для своєї родини, на його дитячі плечі лягла вся чоловіча робота. Та Євген ніколи не опускав руки, він дуже любив своїх маму та сестричку і робив все, щоб їм було добре.

Після закінчення школи Женя вступив до Полтавського ПТУ №31, здобувши професію електрика, за якою він певний час і працював.

А вже в 2018 році був призваний до лав ЗСУ і кожного разу, коли він приїздив додому, він старався допомогти мамі по господарству, і обов’язково поїхати поганяти з друзями в футбол.

А ще він любив автомобілі, про які він мріяв ще з самого дитинства, бо, будучи ще зовсім малим, його тато часто садив собі на коліна і навчав самостійно керувати автомобілем, а вже після смерті батька Жені залишилась старенька машина, яку він міг за один день розібрати до гаєчки, а вже ввечері, підрихтувавши, виїхати на «гульки». Він завжди любив їздити з гучно увімкненою музикою, і на нашому кутку вже знали, якщо їде машина з гучно увімкненою музикою, то їде Женя. І зараз буває як коли проїде машина вулицею з увімкненою музикою, відразу пролітає думка, що Жека приїхав додому, але потім усвідомлюєш, що Жеки вже немає.

Зараз навіть не віриться, що вже ніколи Женя не промчиться вулицею з гучно увімкненою музикою, що Женя ніколи не повернеться в свою рідну «Грузьку», до рідного дому, де його завжди так чекали мама, сестричка та друзі.

Спи спокійно друже, добра, світла пам’ять про тебе і вдячність, за твій подвиг назавжди залишаться в наших серцях!

Царство Небесне і вічна пам’ять! Спочивай з миром Герою! Щирі співчуття рідним та близьким…»