ТЮМЕНЦЕВ ОЛЕКСАНДР ВОЛОДИМИРОВИЧ

З початку російсько-української війни у 2014 році Олександр Тюменцев не залишився осторонь. У серпні 2014 року його було мобілізовано. Виконував службові обов’язки в зоні АТО у складі 831-ї окремої бригади тактичної авіації. Влітку 2015 року – демобілізовано, проте вже у травні 2017 року Олександр знову повернувся до лав Збройних Сил України, уклавши контракт.

Олександр Тюменцев мав позивний «Тюмень», був авторитетним командиром підрозділу.

Його останній бій відбувся 23 листопада 2017 року поблизу села Кримське Новоайдарського району Луганської області. Битва тривала 8 годин. Разом із Олександром загинули молодший сержант Денис Кривенко, солдат Сергій Шевченко та сержант Олександр Сухінін. Під час останнього завдання, наш захисник рятував поранених і загинув сам.

Тіла загиблих, включаючи Олександра Тюменцева, були передані українській стороні 25 листопада на мосту поблизу міста Щастя.

Поховали воїна 28 листопада 2017 року у рідних Лубнах. У нього залишились мати, донька та син.

Нагороди та увічнення пам’яті

Ім’я Героя увіковічене на меморіалі «Стіна пам’яті полеглих за Україну» у Києві (секція 10, ряд 9, місце 12).

Занесений до Книги Пошани Полтавської обласної ради https://oblrada-pl.gov.ua/page/zaneseni-do-knygy-poshany

На честь  Олександра Тюменцева на фасаді  Першої гімназії імені Матвія Номиса встановлено меморіальну дошка.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку, Указом Президента України № 42/2018 від 26 лютого 2018 року Олександр Володимирович Тюменцев був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). https://www.president.gov.ua/documents/422018-23678

Ім’я Тюменцева Олександра Володимирович викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка у місті Лубни, пошановано Героя і на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні.

Матеріали:

«Я не можу відправити туди 20-річних, а сам залишитися»: на Полтавщині попрощалися з героєм Олександром Тюменцевим. 

«Тишу на кладовищі розриває крик мами. До неї привезли сина, який ніколи більше не скаже слово «мама».

28 листопада в Лубнах назавжди прощалися з вірним захисником України, героєм Олександром Тюменцевем. Йому було 39 років.

Олександр Володимирович загинув 23 листопада під селищем Кримським Луганської області. У ту страшну ніч Україна втратила чотирьох захисників. Ще дві доби після бою про долю Олександра Тюменцева та двох його побратимів не було відомо, до останнього жевріла надія, що вони повернуться.

На жаль, 25 листопада їхні тіла передали українським військовослужбовцям, три родини не дочекалися з війни коханих.

Біля будинку Тюменцевих на околиці Лубен зібралися сотні людей – побратими, рідня, друзі. У руках тримають червоні гвоздики, перев’язані чорними стрічками. Подвір’я заставлене вінками із жалобними написами – «Олександру…», Саші від…».

– Не так ми його хотіли зустрічати, – говорить Віра, однокласниця Олександра Тюменцева. Чи не всім класом прийшли попрощатися з героєм.

– Він дуже хорошим другом був. У класі був «заводилою». Сидів позаду і любив розказувати, як потрібно проводити урок, – згадує із посмішкою Юлія. – Як Саша пішов служити, то тільки хороше про нього згадували. Він і був дуже добрим. Коли потрібна була допомога, то завжди прийде.

Як дитину, яка випромінювала добро, згадує Олександра Володимировича його перша вчителька Тетяна Іванівна:

– Ріс дуже допитливим, усе його цікавило, добре навчався. Добряком був, є такі діти. Він випромінював добро. Усі його в класі поважали, дружили. Тільки хороші спогади про нього.

До військової справи Олександр Тюменцев тяжів з дитинства. Після закінчення школи вступив до Одеського військового інституту сухопутних військ, а після закінчення три роки служив у Володимир-Волинському.

2014 року Олександра Тюменцева призвали. Через рік, влітку 2015-го, демобілізувався. Але вдома всидіти не міг, тому в серпні 2017 року підписав контракт із ЗСУ.

– Два роки тому повернувся з війни вперше, тоді була зустріч однокласників. А вдруге пішов у серпні цього року, сама особисто його відвозила у військкомат, – розповідає Ірина, однокласниця. – Поїхав на навчання, а потім відправили туди. У них у всіх є почуття незавершеного обов’язку, їх туди тягне. Якби не такі, як Саша, то ми не знаємо, що тут було б.

Під час тієї зустрічі однокласників Тетяна Іванівна теж побачила в очах колишнього учня оту небайдужість, що спонукала його повернутися на передову.

– У нього було стільки енергії, твердої волі. І не було байдужості, небайдужим був до долі країни, – говорить жінка, витираючи сльози.

2017-го старший лейтенант Олександр Тюменцев потрапив до 16 окремого мотопіхотного батальйону 58-ї ОМПБр. Там командував гранатометним взводом роти вогневої підтримки.

У трагічну ніч вчинив так, як чинять справжні офіцери і командири – разом із побратимами пішов у складі групи на перехоплення бойовиків. «Я не можу відправити туди 20-річний хлопців, а сам залишитися на базі», – так боєць із позивним «Тюмень» говорив завжди і йшов першим. Тоді, під час бою під Кримським, намагаючись витягти пораненого, отримав смертельне поранення голови.

Ціною власного життя Олександр Тюменцев пліч-о-пліч зі своїми бійцями втримав укріплення, не дозволив ворогу оточити позиції українських силовиків.

Без батька залишилися двоє дітей, без коханого чоловіка – дружина, без сина – мама».

Стаття Ольги Матвієнко на Kolo.News. Новини Полтави https://kolo.news/category/suspilstvo/6399