СОКОЛОВСЬКИЙ АНДРІЙ ІВАНОВИЧ

Високий, у  мирному житті займався йогою, обожнював природу, любив читати філософські та психологічні книги, слухати рок-н-рол. Сміливий –  в заметіль піднявся на Говерлу. Був дуже добродушним, завжди годував безпритульних котів. Неймовірно цінував свого рудого котика, на честь нього назвав себе Андрій Соколовський «Рудий кіт». Фото профілю у соціальній мережі у Facebook також Рудий Кіт. Остання публікація – 18 березня, через 5 днів після Дня народження….

З початком повномасштабного вторгнення рф в Україну Андрій знову вирушив на війну у складі 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади.

Загинув Андрій Соколовський 1 квітня 2022 року у бою з окупантами під Авдіївкою на Донеччині. Захисник отримав наскрізне поранення легень та втратив багато крові. Ще 6 днів тіло бійця лежало на полі бою, аж поки його змогли забрати у морг Дніпра.

Прощання з Андрієм Соколовським відбулося 21 квітня на Володимирському майдані у рідних Лубнах.

Похований на Алеї Слави  Новаківського кладовища.

У Андрія залишилися мама, сестра та донька. Мама захисника не витримала втрати і від серцевої недостатності померла через 7 місяців після сина.

Нагороди та увічнення пам’яті:

нагрудний знак «Учасник АТО»

медаль «За оборону рідної держави»  

медаль «Захиснику Вітчизни» (посмертно)

Ім’я Соколовського Андрія Івановича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка у місті Лубни, пошановано Героя і на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні.

Матеріали:

Зі спогадів доньки Олександри Соколовської:

«Якби тебе можна було описати лише одним словом, я би сказала – справжній!

Ти був щирим, і відвертим, смішним і часом суворим.

Я завжди була татовою донечкою. Ми дуже схожі, як зовні, так і з моральної точки зори. Розмовляли годинами, вже тоді я думала, що доля мені зробила неймовірний подарунок – тата!  Для мене честь бути твоєю дочкою.

Тато вмів стильно одягатися, завждимав гарний вигляд, не мав поганих звичок, багато читав, і займався йогою.

Був талановитим: у дитинстві він навіть намалював свій автопортрет, займався бігом, грав на гітарі  й умів усе. Для свого покійного тата він самостійно зварив огорожу на цвинтар. Бабуся завжди казала, що її син вміє все, а якщо не вміє, то легко навчиться.

Тато подрослів швидко, його молодість випала на буремні 90-ті, він був справжнім «пацаном»: ганяв на мотоциклі, ходив на дискотеки, мав багато друзів, і  намагався заробити перші гроші на заводі.

У 95-ому тато поховав свого батька, це було важко, він самостійно організував гідну церемонію прощання. Тоді не було ритуальних послуг і треба було самостійно шукати копачів, транспорт, музикантів, труну.

Тато завжди відчував на собі батьківську відповідальність, робив зі мною домашнє завдання, ходив у школу на батьківські збори, знав усіх моїх друзів та однокласників. Дивився фільми, слухав музику, він щиро хотів знати, чим я живу.

Коли мені було 14, тато пішов в АТО. З бабусею ми чекали його трохи більше року, уже потім він розповідав, що не приїжджав у відпустку, щоб не було ще більш боляче через тугу за рідними.

1-го квітня 2016-го він написав мені повідомлення, що демобілізувався. Я з усіх сил побігла до бабусі, забігла у його кімнату й отримала повідомлення: «Ну що, повірила? Сьогодні ж 1-ше квітня».  Сам себе називав тролем.

7-го квітня тато повернувся у військовій формі. Ми всі відчули, що наше життя розділилося на дві частини.

24 лютого 2022-ого я прокинулася від вибухів, і запитала:

– Що, почалася повномасштабна війна?

– Так, котику, я їду у військкомат.

Тоді ми бачилися востаннє.

Тато був справжньою душею компанії, його мудрість і відвага змушувала захоплюватися ним. Усі друзі й рідні завжди знали, що можуть на нього покластися, а колеги із останнього місяця роботи не давали йому звільнитися, бо дуже цінували. Незрівнянне почуття гумору –  одна із найважливіших його рис, а слухати тата можна було годинами. Справжній майстер слова й діла – усе, за що не брався, робив на відмінно. Багато ходив пішки, правильно харчувався й займався йогою, щоб підтримувати себе у здоровому тонусі»

Мені важко змиритися із цією втратою, тато мені часто сниться, я весь час про нього думаю, згадую, цитую.

Я вірю, що після смерті тіла – душа живе. Мені здається, що я відчуваю його присутність у моєму житті. Тато мені допомагає, завжди подумки кажу: «Дякую тобі!»

На Платформі Меморіал героїв від 1 квітня 2024 року наступна стаття: https://www.facebook.com/share/p/1DofzyBi5c/

«1 квітня – другі роковини загибелі Андрія Соколовського. Захисник поліг у бою під Авдіївкою.

Він отримав наскрізне поранення легень та втратив багато крові. 6 днів тіло військового не могли забрати з поля бою. 6 важких днів очікування для доньки Олександри та мами Ніни. А через 7 місяців зупинилося і серце мами…

Андрій Соколовський родом з міста Лубни, що на Полтавщині. Працював у сфері продажу автомобілів. Любив читати філософські та психологічні книги. Багато ходив пішки, займався йогою, дбав про збалансоване харчування. Мав чудове почуття гумору і був цікавим співрозмовником.

«Тато був для мене авторитетом. Здавалося, що він знає усе. Мене дуже захоплював його життєвий досвід: як йому було важко, але він усе пройшов і залишився справжнім», – поділилась донька Олександра.

Вони з татом були близькі. Андрій щиро цікавився її життям – чи то шкільними турботами, чи юнацькими переживаннями.

2015-го чоловік пішов воювати вперше. На фронті мав позивний «Рудий кіт» – на честь свого улюбленця. Котів він дуже любив, завжди турбувався про безпритульних тварин і підгодовував. Доньку лагідно називав кошеням, кициком чи котом. Тепер це звернення може почути хіба уві сні, бо тато часто сниться…

Олександра понад рік працює у Платформі пам’яті Меморіал. Розділяє з рідними загиблих біль втрати і розуміє, як важливо часом просто вислухати людину.

«Цей біль в них живе, і вони не мають можливості його проговорити. А суспільство їх вчить бути сильними, бо думають, що це перший крок до депресії. Якщо хочеш плакати – плач, хочеш кричати – кричи. Коли наші рідні загиблих говорять зі мною годинами, мені приємно, що я дійсно можу їх підтримати, – каже Олександра Соколовська. – У роботі намагаюся врахувати кожне побажання рідних, часом вони мене підштовхують на нові відкриття. Це щось зі сфери: ми такого ніколи не робили, але спробуємо. А тато завжди поряд, завжди…. Тату, я стараюся, дуже сильно. Твій кіт».

Про те як донька Героя Олександра прийшла в проєкт Меморіал героїв https://www.facebook.com/share/p/17uvq97fPy/