ТЮТЮННИК ТАРАС БОРИСОВИЧ

Окрім спорту, ще з раннього дитинства Тарас полюбив українську пісню. Його музичний талант розквітав у стінах Хорольської музичної школи, де він опановував мистецтво співу. Після закінчення десятого класу загальноосвітньої школи, прагнучи здобути практичні навички, Тарас вступив до Хорольської автошколи, де успішно освоїв автомобільну справу та отримав посвідчення водія категорії «С».

Наступним важливим етапом у житті юнака стала присяга на вірність Україні, яку він склав у 1994 році, та служба в армії. Свій військовий обов’язок Тарас виконував в інженерно-залізничних військах, що дислокувалися на заході нашої країни. Додому молодий сержант повернувся з чітким розумінням свого подальшого життєвого шляху.

Із самого малечку Тарас відчував особливу любов до тварин, проявляв щиру турботу про них. Ця пристрасть і визначила його професійний вибір. Він вступив до Полтавського сільськогосподарського інституту на факультет ветеринарної медицини, де наполегливо опановував майбутню професію.

У 2001 році отримав омріяний диплом. Місто Лубни стало другою домівкою для амбітного спеціаліста. Трудову діяльність Тарас Борисович розпочав у Лубенській районній лабораторії ветеринарної медицини. Потім перейшов на посаду офіційного лікаря в Лубенській державній лікарні ветеринарної медицини. Прагнув чогось нового, цікавого, тому деякий час працював на Глобинському м’ясокомбінаті, а потім продовжив кар’єру на ТОВ «Лубним’ясо» на посаді лікаря ветеринарно-санітарної експертизи. Робота забирала значну частину  часу, але вдома на чоловіка завжди чекала любляча родина. Народження першого сина стало для Тараса джерелом неймовірного щастя. Він світився від радості, тримаючи свого первістка на руках. Із великим задоволенням він доглядав за сином, брав активну участь у його вихованні та щиро радів його кожному маленькому успіху. Сім’я була по-справжньому щасливою, будувала спільні плани на майбутнє і з нетерпінням чекала на народження ще одного синочка.

Революція Гідності та війна

Аж тут у мирне життя родини ввірвалася тривожна звістка – Революція Гідності. Бунтарська душа Тараса рвалася на Майдан, але поява на світ другої дитини стала тією силою, що його стримала. Діти були для нього невичерпним джерелом щастя, сили та натхнення. Він з чотирирічним сином разом учив вірші та гімн України. Ставив  малого на стільчик поруч і вони вдвох, поклавши руку на серце, співали патріотичні пісні. Батько виховував своїх дітей гідними чоловіками – сміливими, відповідальними, працьовитими та справжніми патріотами. Він сам був для них яскравим прикладом. Часто говорив: «Ви мої крила!»

Тарас безмежно любив свою рідну землю! Працював на ній, вирощував плоди. Він давно мріяв про власний сад, і його мрія здійснилася. Посадив сад і плекав кожне деревце, немов дитину. Якою ж радістю було для нього збирати перший урожай разом зі своїми синами!

Чоловік смакував життя у всіх його проявах, мав багато різноманітних інтересів. А відпочивав душею на риболовлі, називаючи це особливим видом спілкування з природою. Крім того, Тарас був веселою та товариською людиною. Він часто збирав друзів, умів смачно готувати та щедро накривати стіл, зустрічі за яким рідко обходилися без задушевних пісень, серед яких особливе місце займала його улюблена – «Ой чий то кінь стоїть».

А яким же турботливим сином він був! Завжди допомагав своїм батькам, цінував та глибоко поважав їх. З особливою ніжністю доглядав за хворою мамою. Його любові вистачало на всіх, хто його оточував. За широкими плечима Тараса завжди було спокійно та затишно.

Війна! Це слово стало майже апокаліпсисом для всього українського народу! Керуючись своїм глибоким внутрішнім переконанням, Тарас, як і його старший брат, без вагань і сумнівів із перших днів іде добровольцем до військового комісаріату. Через місяць, у квітні 2022 року, відмовившись від наданої йому броні,  розпочинає  шлях воїна, щоб мужньо боронити небо над своїми дітьми, дружиною, рідними та друзями. Тарас вступив до лав Збройних Сил України водієм-санітаром, а вже на передовій став стрільцем-санітаром. Це стало справжнім випробуванням для його сильного духу.  Щодня він бачив загибель та тяжкі поранення  побратимів. Медиків катастрофічно не вистачало, тому він часто повертався з передової лише на день-два, щоб знову вирушити туди, де його допомога була вкрай необхідною. Він не був багатослівним про ті страшні будні. Під час  коротких  телефонних розмов найчастіше звучало його оптимістичне: «Прорвемося!». Його рятували діти – він намагався поговорити з ними, заспокоїти, дати мудрі настанови. Він чітко розумів, заради кого  там, на лінії вогню, ризикує життям.

За три дні Тарас збирався приїхати в коротку відпустку, але повернувся назавжди…

Загинув 9 серпня 2022 року. Стався прорив диверсійно-розвідувальної групи противника. У запеклому стрілецькому бою в районі селища Уди Богодухівської селищної ради Харківської області Тарас Борисович Тютюнник отримав поранення, несумісне з життям. Шок… Невтішний плач дітей… Нестерпна пустка… Повне неприйняття жахливої реальності.

Прощалися із Героєм 11 серпня 2022 року на Володимирському майдані у Лубнах.

Похований на Новаківському кладовищі у Лубнах.

«Сильний, відважний, волелюбний! Ти був нашим Героєм за життя і назавжди залишишся ним у наших серцях. Без тебе ростуть сини й плодоносить твій сад. Але в наших думках, у нашій пам’яті, у наших снах – ти завжди поруч. Легкої тобі служби у Небесних військах… Ми тебе безмежно любимо!» – так говорять дружина та  сини, дивлячись на портрет Героя.

Увічнення пам’яті:

Ім’я Тютюнника Тараса Борисовича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка та пошановано на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні у місті Лубни.

Матеріали:

Спогади Жданенка Олександра Борисовича, колеги

«Наше знайомство відбулося влітку 2004 року. На той час Тарас працював у Лубенській міській державній лікарні ветеринарної медицини на посаді провідного лікаря. Згодом ми працювали разом в одній лікарні, виконували спільну роботу. Про Тараса можна з упевненістю сказати: «Золота людина», «Людина з великої літери». Це був висококваліфікований фахівець, особистість, яка завжди підтримає товариша у важкі для нього хвилини, розрадить, підніме настрій своєю щирою посмішкою. Тарас захоплювався українською піснею, безмежно любив свій садок, знаходив особливу насолоду у риболовлі.  Тарас перейшов працювати лікарем ветеринарно-санітарної експертизи на ТОВ «Лубним’ясо», де і пропрацював до початку повномасштабного вторгнення. З перших днів війни він пішов до військового комісаріату добровольцем, а через місяць його мобілізували. Частина формувалася в селі Засулля під Лубнами. На ТОВ «Лубним’ясо» на нього було оформлено бронювання, і з цим листом я поїхав до нього у військову частину. Тарас твердо сказав, що не може покинути службу, своїх побратимів, що він повинен боронити державу, боронити свою сім’ю, боронити всіх нас. Потім було декілька коротких телефонних дзвінків. А в серпні 2022 року ворожа куля обірвала життя мого друга. Я завжди його пам’ятаю і буду пам’ятати – усміхненого, співучого, працьовитого, порядного, сміливого. Я безмежно вдячний Богу, що наша українська земля  багата на таких світлих людей. Тарасу – Царство Небесне й вічна Слава!»