Город: м. Лубни

Одружився, у 2003 році у шлюбі народилася донька Катерина. Після звільнення з армії  В’ячеслав працював охоронцем у місті Київ, а вдома, у Лубнах, допомагав батькам Миколі Степановичу та Ользі Федорівні, сестрі Світлані.

Вже 5 квітня 2022 року В’ячеслав Панченко був мобілізований до лав  Збройних Сил України на посаду головного сержанта взводу матеріально-технічного забезпечення в/ч А 4020.

Підрозділ в якому служив В’ячеслав виконував бойові завдання на Харківщині. Він загинув 17 червня 2022 року разом з побратимами серед яких були і земляки Олексій Пантелей та Володимир Арсененко під час ракетного обстрілу поблизу села Цапівка Золочівської громади Богодухівського району.

Похований у Лубнах на Алеї  Героїв на Новаківському цвинтарі.

Увічнення пам’яті:

Ім’я Панченка В’ячеслава Миколайовича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка у місті Лубни, пошановано Героя і на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні.

Воював та загинув на Харківщині, а саме в с. Цапівка, внаслідок вибуху. Ракета прилетіла в місце ночівлі військових. Тоді загинуло 9 молодих хлопців.

Поховали Володимира Арсененка  у м. Лубни на Новаківському кладовищі через чотири дні після загибелі.

Увічнення пам’яті:

Ім’я Арсененка Володимира Андрійовича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка у місті Лубни, пошановано Героя і на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні.

Спогади про Володимира Арсененка

Чимало лубенців називали Володимира «Веселий». Мама, Арсененко Ольга Степанівна, згадує, що в дитинстві син був дуже активним та життєрадісним. Любив їздити в село до бабусі, допомагав влітку на фермі, катався на конях. Дитинство було цікаве та веселе. Володимир зростав огорнутий сімейною любов’ю та опікою, відвідував садочок, школу. Завжди був душею компанії. У школі його всі любили та поважали, адже він міг завжди підтримати та прийти на допомогу. Брав участь у команді КВК, любив сцену. Поважав вчителів.

Навіть зараз, згадуючи про сина, Ольга Степанівна посміхаючись крізь сльози, каже: «Як можна не посміхатися, коли ми всі дуже веселі. Чоловік баяніст, і син на нього дуже схожий. У нього і друзів багато, бо з ним весело завжди і спокійно було».

Навчався в Лубенському лісотехнічному коледжі, але за спеціальністю не працював. Володимир вирішив долучитися до сімейного бізнесу, допомагав батькам. Хоча дуже любив природу, риболовлю, подорожі. Сім’я щороку відпочивала разом в походах, на морі.

З початком повномасштабної війни разом із друзями взявся допомагати ТРО. Батько Володимира – мужня і відважна людина, ліквідатор ЧАЕС. Тому син завжди брав з нього приклад і не вагаючись став на захист Батьківщини.  Володимир навіть у такий складний час залишався в центрі уваги, завжди знаходив потрібні слова, щоб підтримати своїх побратимів. Тому знайшов багато нових друзів. Загинув у перших боях під Харковом. Але перед початком повномасштабного вторгнення, в розмові з мамою, поділився своїми передчуттями, про те, що щось станеться… Але ніхто й не думав, що життя його добігає  кінця…

Спогади класного керівника Солдатенкової Наталії Володимирівни про Володимира Арсененка пронизані глибоким болем і водночас світлою любов’ю. Кожне слово дихає щирістю та теплом, малюючи образ неймовірно життєрадісної та талановитої людини.

«Найкращий та незабутній учень» – вже ці перші слова говорять про особливий зв’язок між вчителькою та її вихованцем. А далі, як калейдоскоп, розкриваються яскраві грані особистості Вови. «Веселий» – це не просто прізвисько, це відображення його суті, його здатності дарувати радість усім навколо. Він був не просто учнем, а «правою рукою» класного керівника, надійним другом, без якого неможливо було уявити жодного шкільного заходу.

З особливою гордістю згадуються його спортивні досягнення, лідерські якості капітана баскетбольної та волейбольної команд, його вміння вести своїх товаришів до перемоги. У цих спогадах відчувається захоплення його наполегливістю та цілеспрямованістю.

А історія зі зйомками фільму «Беверлі Хілз» – це просто неймовірний приклад його харизми та здатності долати труднощі. Не знаючи досконало англійської, він зумів не просто вивчити роль, а й зіграти її так, що всі були вражені. Порівняння його гри з голлівудською зіркою звучить як найвища похвала, заслужена його талантом та працелюбністю.

І раптом, як грім серед ясного неба, звучить це болісне: «Вова, Арся, Веселий, як же так сталося, що тебе вже немає?» У цьому питанні крик душі, нерозуміння, гіркий біль втрати. Слова «В наших серцях ти завжди залишатимешся справжнім героєм» сповнені глибокої поваги та вічної пам’яті.

Завершальні слова класного керівника: «Пишаюся, що ти був моїм учнем» – це не просто констатація факту, це вираження величезної гордості за те, якою чудовою людиною був Володимир, за той слід, який він залишив у серцях своїх вчителів та однокласників.

У Володимира залишилися батьки, сестра, син Ігор та дружина Олена.

25 лютого 2022 року добровільно вступив до лав територіальної оборони.

Вже 27 лютого став захисником Донеччини у складі 53 окремої механізованої бригади, 2 батальйон, 5 рота, м. Лубни.

Обіймав посаду командира взводу, мав звання головного сержанта. Приймав участь у бойових діях у Донецькій області.

Загинув 1 липня 2022 року під час артилерійського обстрілу поблизу села Єгорівка, Волноваський район, Донецька область. У день смерті радів, що всі його солдати вийшли з бою живими.

Прощання із земляком, який віддав життя за Україну, відбулося 5 липня на Володимирському майдані у Лубнах. 

Похований у місті Лубни, Полтавська область. Лишилися дружина, син та донька.

Нагороди та увічнення пам’яті:

Ім’я Гуляєва Віктора Олексійовича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка у місті Лубни, пошановано Героя і на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні.

Нагороджений медаллю «За військову службу Україні».

Спогади дружини Гуляєвої Ольги Анатолівни:

«Це було 7 березня 2022 року, близько третьої години дня. Віктор тоді перебував у Лубенському центрі комплектування та соціальної підтримки. Він сидів біля вікна із сумкою речей під ногами, тримав у руках телефон і гортав новини. Час від часу виходив надвір на перекур – так він знімав напругу. У тій кімнаті вже зібралося багато чоловіків, усі чекали своїх військових квитків. Формувалася команда на відправку. І саме тоді, коли він зайшов до автобуса, почався новий етап у його житті  і, на жаль, у нашому теж.

Із 2006 року ми жили в Лубнах, де Віктор займався будівельною справою, був фаховим спеціалістом у цій галузі. Багатьом допомагав із ремонтами, мав навіть своїх учнів. Його поважали й цінували за досвід, чесність, людяність.

Друзі розказували, що Віктор завжди з теплотою говорив про нашу сім’ю. Про мене – Олю, його дружину, про наших дітей. Син Олексій ще тоді навчався в Полтавському військовому коледжі, а донька Вікторія була школяркою-десятикласницею.

З початку російського вторгнення Віктор записався до лав Лубенської територіальної оборони. Але почуття відповідальності, справедливості та зневаги до окупантів не дали залишитися осторонь від бойових дій. Тому він був включений до складу однієї з команд, що відправлялася з наших Лубен. Віктор Олексійович говорив, що зробив це свідомо. Я пам’ятаю ту розмову – важку, щиру. Він зумів пояснити мені, переконати. Я не зупиняла його, бо знала, що Вітя не з тих, хто ховається за спинами інших.

А от мамі нічого не сказав. Вітав її зі святом 8 Березня вже з дороги, телефоном. Розповідав, що їхав у «гражданці» – свою військову форму передав сусідові, який залишався в теробороні: «Йому вона буде більш потрібна, а мене одягнуть…»,— говорив Віктор.

Він відразу «взяв шефство» над двома юнаками-добровольцями з Пирятина, що теж увійшли до складу команди. Їх називав «пацанами». Молодь потягнулася до Віктора, відчувши його порядність, доброту, силу волі й рішучість. Під час шикування юнаки намагалися стати в одну шеренгу зі старшим товаришем. Але вже після медичного огляду й призначення доля розділила Гуляєва з Володимиром і Артемом (так звали хлопців). Віктор залишається за місцем прибуття, а юнаків відправляють на інше місце дислокації.

За день до свого 42-річчя Віктор пережив друге народження. Йому вдалося вціліти в складних обставинах трагічного березня 2022 року. Навчання й ознайомлення з новою військовою спеціальністю не затягнулося надовго. Уже через кілька тижнів Віктор Олексійович потрапляє до військового підрозділу, що веде бойові дії на східному напрямку – боронить території Донецької області.

Так почалися військові будні мого чоловіка – старшого сержанта Гуляєва. Але відразу після прибуття до військового підрозділу лубенець Гуляєв стає Гуляшем. Такий позивний дали йому товариші, не забувши про трьохсотрічні козацькі звичаї. У Запорозькій Січі новоприбулим козакам давали прізвиська. Нині це позивні. Це зручно та практично з причин військової таємниці. Тому з прізвища Гуляєва «забрали» дві останні літери, а замість них додано «ш». Вийшло щось схоже на назву відомої м’ясної страви, і, як не дивно, «козацьке прізвисько» йому пасувало.

Командування швидко помітило його добродушність і порядність. Віктора призначили командиром взводу. Коли він написав мені про це, то жартома зазначив: «Тепер я – маленький командир… Такий собі прораб-військовий… У мене під командуванням 30 чоловік».

Старшина роти, якого хлопці кликали Красавою, з особливою теплотою згадував Віктора. Казав, що одразу «примітив» його  за відкритість, добродушність, відповідальність. І справді, Вітя завжди дбав про своїх хлопців.

Усю важку роботу брав на себе, щоб іншим було хоч трохи легше. Він часто не спав по кілька діб. Красава сварив його за це: «Вітя, ти командир, тобі ж хлопців у бій вести! А ти себе виснажуєш…». Старшина Красава говорить, що він не міг інакше. Він був справжнім. Справжнім чоловіком, справжнім воїном. Я це завжди знала. Його справжність відчувалася в кожному слові, у кожному рішенні, у кожному вчинку. Він не просто виконував накази – він жив своїм обов’язком. І залишився таким до кінця.

Позивний «Танцор» говорить: «У Віктора була мета: я не сам. Повинен повернутися! Зі мною мої хлопці!» Він вірив у них, вірив у своє повернення. Часто казав: «Усіх запрошую в Лубни в гості!»з повагою говорив про свого командира – «Кадета». Брав із нього приклад, з особливим завзяттям переймав навички, учився кожному військовому рішенню, кожному руху. Йому хотілося бути сильним, надійним, таким, на кого можуть покластися інші.

Із повагою говорив про свого командира – «Кадета». Брав із нього приклад, з особливим завзяттям переймав навички, учився кожному військовому рішенню, кожному руху. Йому хотілося бути сильним, надійним, таким, на кого можуть покластися інші.

Та війна не питає, кого забирати. Першого липня 2022 року мій чоловік, Гуляєв Віктор Олексійович, головний сержант, взводний командир, загинув під час артилерійського обстрілу поблизу села Єгорівка на Донеччині. До останнього був вірний присязі, до останнього захищав свою землю – Україну. Він віддав найдорожче – власне життя. Зі стійкістю, мужністю й вірою. З вірою в перемогу. З вірою в завтрашній день».

У лютому 2017 року підписав контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України. Учасник антитерористичної операції та Операції об’єднаних сил на Сході України. Мінометник мінометної батареї 1-ї окремої танкової бригади. Солдат.

Загинув 16 жовтня 2018 року поблизу села Березове (Мар’їнський район) Донецької області внаслідок смертельного поранення в голову кулею ворожого снайпера.

Похований 19 жовтня 2018 року у місті Лубни.

Без Андрія лишились батьки.

Нагородження та увічнення пам’яті:

Згідно Указу Президента України № 47/2019 від 28 лютого 2019 року за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно): https://www.president.gov.ua/documents/472019-26138

Занесений до Книги Пошани Полтавської обласної ради: https://oblrada-pl.gov.ua/page/zaneseni-do-knygy-poshany

17 травня 2019 року біля приміщення Лубенської загальноосвітньої школи № 4 відбулося відкриття меморіальної дошки Андрію Бойку.

Ім’я Бойка Андрія Юрійовича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка у місті Лубни, пошановано Героя і на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні.

З початку російсько-української війни у 2014 році Олександр Тюменцев не залишився осторонь. У серпні 2014 року його було мобілізовано. Виконував службові обов’язки в зоні АТО у складі 831-ї окремої бригади тактичної авіації. Влітку 2015 року – демобілізовано, проте вже у травні 2017 року Олександр знову повернувся до лав Збройних Сил України, уклавши контракт.

Олександр Тюменцев мав позивний «Тюмень», був авторитетним командиром підрозділу.

Його останній бій відбувся 23 листопада 2017 року поблизу села Кримське Новоайдарського району Луганської області. Битва тривала 8 годин. Разом із Олександром загинули молодший сержант Денис Кривенко, солдат Сергій Шевченко та сержант Олександр Сухінін. Під час останнього завдання, наш захисник рятував поранених і загинув сам.

Тіла загиблих, включаючи Олександра Тюменцева, були передані українській стороні 25 листопада на мосту поблизу міста Щастя.

Поховали воїна 28 листопада 2017 року у рідних Лубнах. У нього залишились мати, донька та син.

Нагороди та увічнення пам’яті

Ім’я Героя увіковічене на меморіалі «Стіна пам’яті полеглих за Україну» у Києві (секція 10, ряд 9, місце 12).

Занесений до Книги Пошани Полтавської обласної ради https://oblrada-pl.gov.ua/page/zaneseni-do-knygy-poshany

На честь  Олександра Тюменцева на фасаді  Першої гімназії імені Матвія Номиса встановлено меморіальну дошка.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку, Указом Президента України № 42/2018 від 26 лютого 2018 року Олександр Володимирович Тюменцев був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). https://www.president.gov.ua/documents/422018-23678

Ім’я Тюменцева Олександра Володимирович викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка у місті Лубни, пошановано Героя і на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні.

Матеріали:

«Я не можу відправити туди 20-річних, а сам залишитися»: на Полтавщині попрощалися з героєм Олександром Тюменцевим. 

«Тишу на кладовищі розриває крик мами. До неї привезли сина, який ніколи більше не скаже слово «мама».

28 листопада в Лубнах назавжди прощалися з вірним захисником України, героєм Олександром Тюменцевем. Йому було 39 років.

Олександр Володимирович загинув 23 листопада під селищем Кримським Луганської області. У ту страшну ніч Україна втратила чотирьох захисників. Ще дві доби після бою про долю Олександра Тюменцева та двох його побратимів не було відомо, до останнього жевріла надія, що вони повернуться.

На жаль, 25 листопада їхні тіла передали українським військовослужбовцям, три родини не дочекалися з війни коханих.

Біля будинку Тюменцевих на околиці Лубен зібралися сотні людей – побратими, рідня, друзі. У руках тримають червоні гвоздики, перев’язані чорними стрічками. Подвір’я заставлене вінками із жалобними написами – «Олександру…», Саші від…».

– Не так ми його хотіли зустрічати, – говорить Віра, однокласниця Олександра Тюменцева. Чи не всім класом прийшли попрощатися з героєм.

– Він дуже хорошим другом був. У класі був «заводилою». Сидів позаду і любив розказувати, як потрібно проводити урок, – згадує із посмішкою Юлія. – Як Саша пішов служити, то тільки хороше про нього згадували. Він і був дуже добрим. Коли потрібна була допомога, то завжди прийде.

Як дитину, яка випромінювала добро, згадує Олександра Володимировича його перша вчителька Тетяна Іванівна:

– Ріс дуже допитливим, усе його цікавило, добре навчався. Добряком був, є такі діти. Він випромінював добро. Усі його в класі поважали, дружили. Тільки хороші спогади про нього.

До військової справи Олександр Тюменцев тяжів з дитинства. Після закінчення школи вступив до Одеського військового інституту сухопутних військ, а після закінчення три роки служив у Володимир-Волинському.

2014 року Олександра Тюменцева призвали. Через рік, влітку 2015-го, демобілізувався. Але вдома всидіти не міг, тому в серпні 2017 року підписав контракт із ЗСУ.

– Два роки тому повернувся з війни вперше, тоді була зустріч однокласників. А вдруге пішов у серпні цього року, сама особисто його відвозила у військкомат, – розповідає Ірина, однокласниця. – Поїхав на навчання, а потім відправили туди. У них у всіх є почуття незавершеного обов’язку, їх туди тягне. Якби не такі, як Саша, то ми не знаємо, що тут було б.

Під час тієї зустрічі однокласників Тетяна Іванівна теж побачила в очах колишнього учня оту небайдужість, що спонукала його повернутися на передову.

– У нього було стільки енергії, твердої волі. І не було байдужості, небайдужим був до долі країни, – говорить жінка, витираючи сльози.

2017-го старший лейтенант Олександр Тюменцев потрапив до 16 окремого мотопіхотного батальйону 58-ї ОМПБр. Там командував гранатометним взводом роти вогневої підтримки.

У трагічну ніч вчинив так, як чинять справжні офіцери і командири – разом із побратимами пішов у складі групи на перехоплення бойовиків. «Я не можу відправити туди 20-річний хлопців, а сам залишитися на базі», – так боєць із позивним «Тюмень» говорив завжди і йшов першим. Тоді, під час бою під Кримським, намагаючись витягти пораненого, отримав смертельне поранення голови.

Ціною власного життя Олександр Тюменцев пліч-о-пліч зі своїми бійцями втримав укріплення, не дозволив ворогу оточити позиції українських силовиків.

Без батька залишилися двоє дітей, без коханого чоловіка – дружина, без сина – мама».

Стаття Ольги Матвієнко на Kolo.News. Новини Полтави https://kolo.news/category/suspilstvo/6399

Командування та побратими згадують його як дисциплінованого, відповідального, добросовісного й ініціативного військовослужбовця, який завжди дотримувався високих стандартів служби та був відданий своїй справі.

У 2007 році Роман Володимирович перебував у складі миротворчого контингенту місії ООН у Республіці Сьєрра-Леоне, де здобув важливий міжнародний і бойовий досвід.

Останній рік служив у 58-й окремій механізованій бригаді Збройних Сил України.

Помер 29 липня 2016 року в районі смт. Очеретине Ясинуватського району Донецької області.

Без рідної людини залишилися мати, дружина та двоє дітей.

Його пам’ятають як доброго сина, люблячого батька, надійного товариша й відданого захисника України.

Похований у м. Лубни.

Портрет на меморіалі «Стіна пам’яті полеглих за Україну» у Києві: секція 8, ряд 8, місце 34.

Ім’я Нечипоренка Романа Володимировича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка у місті Лубни. 

Але окрім спортивних майданчиків, у житті Романа існував ще один, тихий і водночас захопливий світ – радіоелектроніка. У вільні години він часто занурювався у лабіринти мікросхем, з паяльником у руках повертаючи до життя старі радіоприймачі, вдихаючи нове дихання у зламані підсилювачі. Ця кропітка робота вимагала зосередженості та терпіння, розвиваючи його аналітичні здібності та наполегливість.

Після закінчення школи Роман продовжив свій освітній шлях у професійно-технічному училищі №53, що розташовувалося в мальовничому селі Войниха. А кожне літо та вихідні ставали часом особливої радості – поїздки до дідуся та бабусі в затишне село Піски Лубенського району. Там, на берегах спокійної річки, серед зелених лугів брати проводили незабутні години за риболовлею, насолоджуючись простими радощами сільського життя. Вони допомагали стареньким по господарству, вбираючи в себе мудрість поколінь та відчуття зв’язку з рідною землею. Роки минали, хлопці мужніли, набиралися життєвого досвіду.

Настав час, і Роман обрав свій професійний шлях, а згодом його було призвано на строкову службу до лав Збройних Сил України. Він служив у саперно-понтонному батальйоні 25-ї Чапаєвської дивізії, де гартувався його характер, зміцнювалася дисципліна та почуття військової братерства.

Повернувшись після служби до рідних Лубен, Роман зустрів свою долю, створив сім’ю, наповнивши свій дім затишком та любов’ю. Він знайшов себе у геодезичній службі, де його точність та уважність були незамінними. У вільний час його знову вабили сторінки книг, що відкривали нові світи та ідеї, а також магічний світ радіотехніки, де він знаходив розраду та натхнення.

Але мирне життя було жорстоко порушено війною, що спалахнула на сході країни. У серці Романа не могло бути вагань – він добровільно став на захист Батьківщини, своєї родини, народу. Його рішення було твердим і безкомпромісним. Жодні сльози рідних не змогли похитнути його рішучості. Він відчув поклик свого серця, поклик справжнього чоловіка та патріота. Із п’ятою хвилею мобілізації Роман Омельченко став солдатом, добровольцем, сповненим рішучості боронити рідну землю. 17 червня 2015 року він уже був у складі 93-ї окремої механізованої бригади, виконуючи обов’язки механіка-водія БМП-2, отримавши серед побратимів свій бойовий позивний – «Яша-2», що став символом його мужності та відданості. Того ж року підступна хвороба – вада серця – намагалася вирвати його з бойового строю, але його незламний дух переміг недугу, і він знову повернувся на передову, вірний своїй присязі та своїй країні.

Вечір 18 липня 2016 року став чорною сторінкою в історії Лубенщини. Поблизу села Кримське Новоайдарського району Луганської області під час виконання бойового завдання група військовослужбовців 93-ї ОМБр потрапила у засідку, під ворожий обстріл із гранатометів та кулеметів. У запеклому бою троє бійців отримали важкі поранення. Роман, не вагаючись ні миті, разом з іншими членами екіпажу БМП-2 кинувся на допомогу побратимам, на евакуацію поранених. Але за крок до порятунку їхню бойову машину підірвала підступно замаскована протитанкова міна. Страшний вибух обірвав життя мужніх воїнів. Довгим і болісним був шлях повернення тіла Героя до рідної землі, до батьківського дому, де його так чекали.

22 липня 2016 року тихий шепіт вітру ніс над Пісками скорботну звістку. Село зустрічало свого Героя, встеляючи його останню дорогу квітами печалі. Без Романа залишилися батьки, брат, дружина та двоє маленьких синів, для яких він назавжди залишиться прикладом мужності та жертовності.

Похований у с. Піски.  

Ім’я Романа Миколайовича Омельченка навіки закарбоване в історії боротьби українського народу за свою свободу та незалежність. Він став символом незламності духу, відваги та самопожертви. Пам’ять про нього житиме у серцях рідних та близьких, у спогадах побратимів, у назвах вулиць та майданів, нагадуючи майбутнім поколінням про ціну миру та свободи, за які він віддав найцінніше – своє життя. Його подвиг – це не просто героїчний вчинок, це яскравий приклад справжнього патріотизму та безмежної любові до Батьківщини.

Нагороди та увічнення пам’яті:

За особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені в захисті державного суверенітету та територіальної  цілісності України, вірність військовій присязі згідно Указу Президента України № 476/2016 від 27 жовтня 2016 року нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) –https://www.president.gov.ua/documents/4762016-20662

Портрет Героя став частиною меморіалу «Стіна пам’яті полеглих за Україну» в Києві, зайнявши почесне місце серед інших Героїв, що віддали своє життя за майбутнє України.

«Почесний громадянин Лубенщини», занесений до книги Пошани Полтавської обласної ради – https://oblrada-pl.gov.ua/page/zaneseni-do-knygy-poshany

Меморіальні дошки встановлені на приміщенні Першої гімназії імені Матвія Номиса у м. Лубни та у с. Піски Лубенського району.

Ім’я Омельченка Романа Миколайовича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка у місті Лубни, пошановано Героя і на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні.

12 лютого 2015-го українські десантники займають штурмом частину села Логвинове та розблоковують трасу Бахмут – Дебальцеве. У селі залишилися осередки опору, які придушуються; частини батальйону «Донбас» спільно із ЗСУ проводять зачистку селища і прилеглої ділянки траси. Танкісти у 20-хвилинному бою під Логвиновим ліквідували щонайменше 8 російських Т-72 5-ї танкової бригади, ліквідували до 50 одиниць живої сили терористів, полонили 12, знищено ворожий танк, підбито БТР. З українського боку втрати в техніці склали 2 танки батальйону «Донбас», у 30-ї бригади — 2 танки та БМП.

По мірі просування вглиб населеного пункту «Донбас» потрапив у засідку та, розбившись на дві групи, почав відхід — перша група відходила із полоненими, друга група прикривала. В групі прикриття загинув Володимир Самоленко – «Вован».

21 лютого 2015 року російські бойовики знайшли обгорілі тіла трьох загиблих воїнів «Донбасу» та передали їх українській стороні.

Рештки тіла вдалось ідентифікувати більш ніж за два роки, за результатами третьої експертизи ДНК, яка показала 99,999 % збігу, – серед похованих на Краснопільському кладовищі тимчасово невстановлених захисників Батьківщини. 6 липня 2017 року з Володимиром Самоленком прощались на Майдані Незалежності. Перепохований на Берковецькому кладовищі. Без Володимира лишилися дружина та донька.

Зі спогадів:

Лащенко Наталія Іванівна (його рідна сестра) розповіла, що їхня сім’я була багатодітною (троє дітей – два сини і донька). Володя був старшим. Мати, Лідія Олександрівна, працювала бухгалтером у типографії, батько, Іван Іванович, на заводі «Комунар».

Володимир зростав трудолюбивим хлопцем, жалісливим, як і багато дітей у цей час, був рухливим, жвавим, але ніколи не ображав менших, слабших.

Солод О.О., учитель української мови і літератури, згадує, що у родині, де ріс Володимир, сповідували споконвічні людські цінності. Він поважав старших, мав друзів серед однокласників.

Лисенко Л.М., яка у той час працювала піонервожатою, пригадує його як позитивного учня, який виділявся серед інших скромністю. Був сурмачем.

«Я готовий битися за 15 сантиметрів своєї землі!» у відео Олександри Чупріної на каналі YouTube

НАГОРОДИ

Указом Президента України № 12/2018 від 22 січня 2018 року, «за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, зразкове виконання військового обов’язку», нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). https://www.president.gov.ua/documents/122018-23514

Портрет на меморіалі «Стіна пам’яті полеглих за Україну» у Києві: секція 6, ряд 5, місце 19. https://memorybook.org.ua/21/samoylenko.htm

Нагороджений недержавною нагородою «Іловайський Хрест» (посмертно), яку започаткувала спільнота колишніх бійців-іловайців, ГО «Справедливість».

12 січня 2015 року під с. Тоненьке Ясинуватського району Донецької області Безрода Анатолій Миколайович отримав тяжке поранення під час мінометного обстрілу. А 13 січня вже в госпіталі його серце перестало битися.

14 січня 2015 року Лубни проводжали в останню путь свого земляка, який відважно боронив рідну землю від бойовиків. Життя довжиною у 47 років… Попрощатися з героєм прийшли сотні небайдужих містян, а також його бойові побратими. Євген Іванов, замполіт загиблого розповів, що Анатолія  всі дуже поважали, адже він ніколи нічого не боявся, був вірним сином своєї країни. Колеги загиблого щиро дякували батькам Анатолія за те, що виховали сина справжнім героєм і просили пробачення, що не вберегли…

Книга пам’яті полеглих за Україну
http://memorybook.org.ua/2/bezroda.htm

НАГОРОДИ

Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Безрода Анатолій Миколайович нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно). https://www.president.gov.ua/documents/3112015-19093

У лютому 2015 року був нагороджений відзнакою Лубенської міської ради «За заслуги  перед містом Лубни» (посмертно).

1 квітня 2015 року у Лубенській ЗОШ І-ІІІ ступенів № 2 відбулося відкриття пам’ятної дошки випускнику 1984 року Безроді Анатолію Миколайовичу.

Рішенням 53 сесії Лубенської міської ради шостого скликання від 19 червня 2015 року ім’я Анатолія Миколайовича Безроди занесено до Книги Пошани Лубенської міської ради.

Портрет на меморіалі «Стіна пам’яті полеглих за Україну» у Києві: секція 5, ряд 6, місце 21.

Полтавська обласна рада
https://oblrada-pl.gov.ua/worthy/bezroda-anatoliy-mykolayovych

СПОГАДИ ПРО ПОЛЕГЛОГО ВОЇНА

«Ми вчилися з Толею в паралельних класах у СШ № 2 в 9 і 10 класах. Досі не віриться, що Толя загинув, захищаючи нашу рідну Україну. Він казав: «… Хто, як не я, буде воювати? Я офіцер, я маю честь!». Останній раз ми бачилися на зустрічі випускників 1984 року, якраз перед його від’їздом в АТО, через 2 тижні він уже воював і повернувся у рідну школу через 9 місяців на гранітній дошці, якраз на свій день народження  – 1 квітня. Він був чудовою людиною, справжнім чоловіком, справжнім ОФІЦЕРОМ!!! Пам’ять про Толю залишається в наших серцях, його іменем названа вулиця в Лубнах, він це заслужив… Ніколи не забуду день прощання з Толею: здавалося, час зупинився, а люди йшли і йшли, проводжаючи справжнього героя України в останню путь Щиро співчуваю рідним і друзям Анатолія, бажаю здоров’я, терпіння і мирного безхмарного неба».

Валентина Савченко

«Він завжди був дуже веселий, до всього підходив на позитиві, дуже любив жартувати. Але й водночас був серйозною людиною. Завжди тверезо дивився на труднощі і вміло міг вирішувати проблеми».

Олена Кисляк

«Немає слів. Одні спогади. Допоки живі однокласники і друзі, усі з любов’ю згадуватимуть!!! Бо то був чоловік, і людина, і друг!!! Царство небесне тобі, «безька»».

Руслан Лісничий

«У 2014 році я був одним із організаторів блокпосту в Засуллі, щоб зупинити тітушок і беркотню з Донбасу. Запросив і Толю на чергування. Але він відповів, що йде до війська на Схід. Потім приїжджав у відпустку, ми бачились, розмовляли про бої на Донбасі. Був у гарному гуморі, радів народженню внука. Більше живим я його не бачив. Шкода. Залишився вірним патріотом і офіцером!»

Леонід Симоненко

«Я Анатолія Безроду знав змалечку, він ходив у дитсадок з моєю сестрою, потім його сестра працювала в реанімації з моєю дружиною. Ми дружили сім’ями і часто бували в них дома, на наших очах він і ріс. З дитинства це був щирий, добрий, життєрадісний хлопчик. Пізніше став порядною людиною, яка готова була прийти на допомогу і в день і вночі. І нема в Лубнах людини, яка б могла сказати про нього щось негативне. Це був справжній Друг всім, хто його знав. Царство тобі небесне».

Віктор Майба

ВІДКРИТТЯ МЕМОРІАЛЬНОЇ ДОШКИ

Пам’ять про Анатолія Безроду  бережуть у рідній школі.

1 квітня 2015 року у Лубнах відкрили меморіальну дошку пам’яті загиблого в АТО лубенця.

Захід відбувся в Лубенській загальноосвітній школі № 2, де свого часу навчався Анатолій Миколайович.

У заході взяли участь мама героя Лідія Андріївна та його рідні, колишні випускники, воїни, які демобілізовані з лав Збройних Сил та ті, що прибули в Лубни на ротацію, друзі, сусіди, просто небайдужі лубенці. Завітав у школу і міський голова Олександр Грицаєнко. Він висловив щирі співчуття сім’ї загиблого воїна. Про це повідомляє прес-служба Лубенської міської ради. Право відкрити меморіальну дошку герою надали воїну АТО Олександру Клюшнику та голові учнівського самоврядування ЗШ № 2 Ганні Кириченко.

Владислав ВЛАСЕНКО, «Полтавщина»

На честь героя Анатолія Безроди  найменовано вулицю  у його рідному  місті Лубни  (рішення Лубенської міської ради від 07.06.2016 року, № 193р) https://lubnyrada.gov.ua/mistobuduvannia-ta-arkhitektura/reiestry/107-reestr-vulits-mista-lubni

Неоголошена війна розв’язана російською федерацією на сході України не залишила Сергія Івановича байдужим до долі своєї країни. 28 квітня 2014-го з іще 4 вірянами вирішив іти добровольцями в ЗСУ.  «Тимур» Луганської області.

Після навчання у місті Щастя служив міліціонером  у полку патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» охороняв міста Сватове, Маріуполь, Новоазов. З серпня 2014 року проходив службу у селищі Піски та на блокпосту поблизу Донецького аеропорту. У вільний час радо намагався побратимам нести слово Боже.

Вночі 23 листопада 2014-го загинув внаслідок артилерійського обстрілу російськими збройними формуваннями селища Піски Ясинуватського району із САУ – один зі снарядів влучив у будинок, де перебували бійці. Похований в місті Києві, Центральне кладовище^. Алея поховань Почесних громадян. Залишились дружина та троє дітей.

«44 роки НАЗАВЖДИ…

Цього дня, 31 січня 2022 року, 52 роки від дня свого народження міг би святкувати РЕУТА Сергій Іванович.

Народився в 1970 році у м. Лубни на Полтавщині, громадянин України. Воював за нашу Батьківщину у складі полку патрульної служби міліції особливого призначення «Дніпро-1» ГУ МВС України у Дніпропетровській області у званні прапорщика міліції, мав позивний «Падре». Загинув 23 листопада 2014 р. в зоні проведення АТО в Донецькій області. Похований на Лісовому кладовищі Києва. Указом Президента України № 109/2015 від 26.02.2015 р. посмертно нагороджений орденом «За мужність» III ступеня»

Допис у соціальній мережі Facebook Книга пам’яті полеглих за Україну, що за посиланням https://www.facebook.com/story.php?story_fbid=1585867478438439&id=444492175909314

Був чесним, любив правду і свою Україну, про що свідчить відео на каналі YouTube Анни Домбровської  

НАГОРОДИ:

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни нагороджений орденом «За мужність»  III ступеня (26.02.2015, посмертно). https://www.president.gov.ua/documents/1092015-18559

Нагороджений нагрудним знаком 5-ї роти «Донецьк», нагрудним знаком «Герой-киянин», Лицарським Хрестом Доблесті, медаллю «Захиснику Дніпропетровська».

Портрет Реути С.І. розміщений на меморіалі «Стіна пам’яті полеглих за Україну» у Києві: секція 5, ряд 6, місце 5. https://memorybook.org.ua/20/reuta.htm

Вшановується 23 листопада в Міністерстві оборони України на ранковому церемоніалі вшанування захисників України, які загинули цього дня у різні роки, внаслідок російської збройної агресії.

Встановлено меморіальну дошку на будівлі Лубенської загальноосвітньої школи № 3 (Гімназія «ПРОСВІТ» ЛМР)