Город: м. Лубни

Роман був дуже дисциплінованим і любив порядок у всьому. Він обожнював працювати руками та створювати щось нове. Особливим захопленням для нього була кузня – там він кував художні вироби, вкладаючи в них часточку своєї душі. Найбільше він любив робити ковані троянди – символ краси та ніжності. Крім того, у побуті він був незамінним помічником – будь-яка робота давалася йому легко. Мама з теплотою згадувала, що Роман міг зробити все: і полагодити щось удома, і допомогти по господарству, і приготувати смачну вечерю. Особливо смажена ним картопля була просто неперевершеною.

Дуже любив природу. Коли вступив до професійного ліцею, він із друзями часто влаштовував пікніки на річці Сула, навіть коли було ще холодно. Займався спортом просто неба, любив активний спосіб життя. Його тягнуло до висоти та екстремальних відчуттів. Будучи юнаком, він здійснив сміливий вчинок – стрибнув із пішохідного мосту Києва. Це був роуп-джампінг, що ще раз довело: Роман не боявся висоти і прагнув випробувати свої сили.

Із жовтня 2006 року по вересень 2007 року Роман працював електрозварником на заводі «Комсомолець» у м. Лубни, із квітня по серпень 2008 року – у ТОВ «Запоріжметал Холдинг» у м. Києві. Із жовтня 2008р. по серпень 2014р. трудився на заводі «Лубнимаш» на посаді оператора верстата ЧПУ.

Із серпня 2014 року по жовтень 2015 року Роман проходив військову службу за мобілізацією у 92-ій окремій механізованій бригаді, був кулеметником у розвідувальній роті та брав безпосередньо участь в антитерористичній операції на сході України. Він не міг спокійно спостерігати, як ворог посягає на рідну землю. Відчуття відповідальності та любов до Батьківщини спонукали його взяти до рук зброю і стати на захист своєї країни. Він боровся за незалежність України, за її свободу, за майбутнє своїх співвітчизників.

Із серпня 2016 року по серпень 2018 року служив у відділенні спеціального призначення військової служби правопорядку у Збройних Силах України на посаді снайпера, неодноразово нагороджений грамотами та відзнаками. У 2017 році Дзюба взяв участь у змаганнях зі снайперської справи та завдяки високому рівню своїх навичок посів друге місце серед фахівців зі всієї України.

Роман Олексійович знаходив час, щоб вчитися та опанував мирну, потрібну професію. У 2020 році закінчив Полтавський державний педагогічний університет за спеціальністю «Психологія».

Наступною сторінкою у житті Романа стала снайперська рота 81-ої окремої аеромобільної бригади, у складі якої проходив службу з липня 2018 року по липень 2021 року та виконував бойові завдання у зоні проведення Операції об’єднаних сил, активно працював по ворогу, здійснивши не одну успішну роботу. Воїн постійно шукав для себе нові виклики, проходив спеціалізовані курси з військових напрямків підготовки.

Загинув Дзюба Роман Олексійович 7 березня 2022 року під час виконання бойового завдання, захищаючи місто-герой Маріуполь.

20 серпня 2022 року у Полтаві вшанували пам’ять воїна під час фотовиставки «Ми досі його не поховали», присвяченої полеглим військовим полку «Азов».

Та сам шлях додому був довгим. Прощалися із земляком на Володимирському майдані у рідних Лубнах 11 січня 2023 року.

Похований у Лубнах на  Алеї Слави Героїв Новаківського цвинтаря.

На початку 2023 року з ініціативи Віри Литвиненко, матері полеглого в Маріуполі Владислава Литвиненка (позивний «Вектор»), Вікторії Грицаєнко, дружини загиблого в Маріуполі заступника командира полку «Азов» Героя України Віталія Грицаєнка (позивний «Гоголь»), та за підтримки Лубенської міської ради подвиг Романа Дзюби вшанували, розмістивши його портрет на вулицях рідного міста. Виставки зі світлинами також були відкриті у Києві та Полтаві.

Нагороди та увічнення пам’яті:

У 2015 році нагороджений відзнакою «За службу державі», нагрудним знаком «Гідність та честь».

Ім’я Дзюби Романа Олексійовича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка у місті Лубни, пошановано Героя і на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні.

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі Роман Дзюба посмертно нагороджений  орденом «За мужність» ІІІ ступеня – Указ Президента України від 17 березня 2022 № 144/2022 https://www.president.gov.ua/documents/1442022-41733

Матеріали:

Пам’яті загиблого солдата

У весняну квітневу пору
В сім’ї Дзюбів родився Рома.
Мати тішилась, раділа,
Любов’ю сина обігріла.
Став хлопчина підростати,
І до науки час настав його віддати.
Навчавсь Роман у другій школі,
Знань отримав він доволі.
Коли ж треба було професію обрати,
Електрозварювальником Роман вирішив стати.
Учився в ліцеї він сумлінно,
Тому й закінчив його на відмінно.
За рік служби строкової він досвіду набрався,
І з новими силами у рідне місто повертався.
Робочих рук завжди в цехах не вистачало,
Тому електрозварником Романа на завод взяли.
Згодом юнак в столицю перебрався,
І у ТОВ “Запоріжметал Холдин” влаштувався.
Та рідний край його манив,
Й знову “Лубнимаш” двері йому відкрив.
На посаді оператора верстату ЧПУ він працював,
Свою роботу юнак любив і цінував.
А потім на Сході України гаряче стало,
Романа у АТО забрали.
Стійкий, хоробрий і відважний,
До бойових завдань уважний,
Командування його заслуги цінувало,
Грамотами й відзнаками Романа відзначало.
Коли ж гаряча фаза у війні розпочалася,
З новою силою Роман за зброю взявся.
Вони з товаришами Маріуполь захищали,
Смертельна куля у бою його дістала.
Роман загинув мужньо, героїчно,
В серцях нащадків пам’ять буде жити вічно!

Учитель-пенсіонер Михнівської гімназії «Успіх»  Людмила Чорнокал Герой Лубенської землі

«Ми навчалися в паралельних класах, але познайомилися, коли Роман з мамою переїхали в наш двір. Тоді ми всі почали дружити. Не пам’ятаю, які оцінки були в нього, та Рома був начитаний, ерудований, приділяв увагу тим темам, що були йому цікаві. Любив вивчати німецьку мову. Після школи він вступив до ПТУ на зварювальника. Вчився на бюджеті та отримував стипендію.

Потім строкова служба в армії у місті Житомирі. Він був «блакитним беретом», десантником. Після служби деякий час жив та працював у Києві зварювальником. Згодом повернувся у місто Лубни й працював на заводі «Комсомолець» (зараз це ПП «Лубнимаш»). Уже звідти він пішов в АТО і почалися контракт за контрактом. Він був патріотом і пішов відстоювати свободу та незалежність України. Мені здається, що там він був на своєму місці. Роман проходив різні навчання і здобував нові військові професії. Ще з часів АТО він казав мамі, що знаходиться в безпечному місці, а сам з’являвся в інтерв’ю з міст, де велися бойові дії.

Так Роман виріс, став зрілим і вирішив вступити до ВНЗ. Він здобув професію психолога. Військова служба привела його в Маріуполь. Хлопцю дуже сподобалось це місто, і  він планував купити там будинок. Маріуполь мав стати його домом, на жаль, став місцем смерті.

Я знала, що Роман був нацгвардійцем, а вже потім дізналася, що він був у полку «Азов». Пам’ятаю початок війни. Ми з друзями постійно проводили переклички: «Хто як?». На початку березня Артем запитав: «Коли ви востаннє спілкувалися з Ромчиком?»… А за кілька днів мамі Романа зателефонували і сказали, що він загинув 7 березня. Ми не повірили й шукали будь-яку інформацію про зловісну новину. На просторах інтернету знайшли  допис про нагородження Романа орденом посмертно. А ще на «рашистських сайтах» побачили фото нашого друга з відміткою «уничтожен».

З Романом нас пов’язує багато років дружби. Це був період нашого дитинства та юності – найкращий та безтурботний. Він був веселим,  чесним, прямолінійним, надійним, добрим, іноді настирним. Хороший друг, який завжди допоможе та підтримає.

У дорослому житті ми вже спілкувалися менше. Я була в сімейних турботах. Роман інколи приходив у гості або надсилав фото, щоб поділитися чимось для нього важливим. Він умів знаходити радість у простих речах, не дивлячись на жах, який відбувався навколо. Надсилав фото з концертів та театральних вистав, які відвідував. Брав максимум від життя, насолоджувався всіма можливостями, які йому випадали. Проте кляті «сусіди» перервали його життя, лишивши лише спогади в пам’яті мами, рідних, друзів, кумів, похресників та знайомих».

Зі спогадів подруги Бирченко Юлії (перше кохання і довготривала дружба)

«З Романом мене познайомили наші спільні друзі, які обрали нас хрещеними батьками для своєї дитини. Як виявилося згодом, ми з ним навчалися в один  і той самий період у Лубенському професійному ліцеї, де здобували кожен свою професію, а пізніше проживали в сусідніх будинках, але знайомі не були.

Романа я пам’ятаю позитивним, добрим, життєрадісним, із чудовим почуттям гумору. Людина завжди на позитиві. Мені дуже подобалося, що Роман займався спортом. Я ставила його в приклад своєму синові. Він чудово ладнав з дітками, і коли ми зустрічалися на свята родинами, то ми (мами з дітками малими), могли спокійно відпочивати, адже Роман умів знайти з малечею спільну мову, розважав і виселив наших дітлахів.

Після 2014 року наших веселих зустрічей уже майже не було, почалася війна. Ми жили своїм звичним життям, а Рома почав свій важкий шлях боротьби з ворогом. Під час випадкових зустрічей десь біля «Універмагу» за чашечкою кави, Роман завжди запитував про мою родину та чи бачила я кого із «своїх» (кумів чи когось із наших спільних знайомих). Пам’ятаю, що кожного разу наголошував, щоб я привчала свого сина до вивчення української мови та історії.

Уже з 2016 року ми з Романом майже не бачилися, хіба кілька разів, коли він приїздив додому у відпустку. Я могла побачити його з вікна своєї квартири, коли він вибивав килими у нашому дворі. Після чого я заставляла свого чоловіка, щоб виніс і наш килим провітритися, а чоловік повторював: «Де той Дзюба взявся зі своїми килимами?!»

Під час коротких зустрічей я запитувала Романа:  «Коли закінчиться війна?». А він завжди відповідав: «Велика війна попереду!». Я не вірила, чи не хотіла вірити. І завжди змінювала розмову на те, що йому вже давно пора про сім’ю подумати. На що він відповідав: «Сім’я – це не моє. Не хочу дружину вдовою лишити, а дітей сиротами.» Мабуть, він щось відчував.

У квітні 2022р. я вітала Романа з днем народження, бо ще не знала, що його вже не було на цьому світі. Для мене смерть його – це перша важка втрата близької для мене людини. Це шок, який важко прийняти і усвідомити. Я навіть не могла уявити скільки ще горя нам доведеться побачити… 

Я досі маю надію, що війна закінчиться  і Роман з’явиться вдома живий і здоровий.

Романе!!! Ти назавжди у наших серцях!!!

Зі спогадів куми Романа – Раковської Юлії

«Ромчик… ми пам’ятаємо його веселим та життєрадісним, завжди усміхненим, енергійним. Спогадів багато про нього, але один є “самий”… Перед днем нашого із Сергієм весілля друзі допомагали прикрашати залу, де мало відбутися святкування, усі обговорювали, яке собі підготувати вбрання, а Рома говорив: “Я – десантник Збройних Сил України, я прийду в      “тільнику” – це найсвятковіше вбрання, яке я маю”. Ми сміялись, думали жартує, а ні, прийшов таки в святковій сорочці, а під нею той самий смугастий, його улюблений… Стримав своє слово!

Востаннє бачилися в 2018 році, тоді не уявляли навіть, що це наша остання зустріч. Спілкувалися в соцмережах. Коли писали, відповідав не одразу і вкрай рідко.

Про те, що він безвісти пропав, дізналися від спільних друзів. До останнього сподівалися, що знайдуть, що він зателефонує і скаже: «Я живий, я вдома, скоро побачимось…» дива не сталось…Залишились лише спогади…»

Зі спогадів подружжя Кочерги Сергія та Яни

«Важко описати однією фразою якою він був людиною. Комусь був другом, на якого завжди можна покластися, з кимось навпаки – не міг знайти спільну мову, через те, що був впертий, але всюди вмів відстояти свою думку. Могли зустрітися в будь-який час, просто так, або годину говорити по телефону ні про що. Ми працювали разом, і ще з початком Революції Гідності Роман взяв відпустку, щоб поїхати на Майдан, бо, за його словами: «Такі події не можуть відбуватися без нього», а з початком АТО, не вагаючись, сам пішов у військкомат добровольцем.

Після повернення з фронту, після першого контракту – це була вже зовсім інша людина, бойові дії змінили його. Для нас усіх війна ще була десь там, далеко, на Донбасі, але він намагався до нас донести те, що для більшості дійшло лише згодом. Роман максимально змінив свій «суржик» українською мовою, хоч і не завжди вдавалося, перестав слухати музику російських виконавців, яку раніше, у мирні часи, ми горланили вечорами під гітару; змінив її на більш патріотичну.

Про своє перебування на фронті розказував коротко: «Якщо пощастить – буде про що на старості розповідати, а якщо ні – то нікому воно й не потрібно».

Пам’ятаю, перед підписанням останнього контракту і відправкою в Маріуполь, сиділи за столиком у нього в дворі, і він, ніби відчуваючи, жартував: «Якщо загину, до мене на могилу буде приходить завжди багато людей, бо в мене там буде халявний  WiFi».

Із початком повномасштабного вторгнення зв’язок вдалося тримати не довго, останній раз спілкувалися наприкінці лютого, а потім – тиша. Усі розуміли ситуацію і списували на те, що в Маріуполі складно з електропостачанням,  міг просто розрядитись телефон. Усі чекали… Десь у середині березня дійшов слух від волонтерів, що він ніби живий і з ним усе добре, просто не може вийти на зв’язок, що вселило для всіх ще промінчик надії. Але в останні дні березня як грім на голову впала звістка, що Роман загинув ще 7 березня, тіло знаходиться в Маріуполі і вивезти його звідти немає можливості, потім ще інформація на сайті про нагородження «посмертно».

Далі несприйняття, довгі місяці пошуку: «А може помилилися? а може в полон?» –  аж доки співпав тест ДНК та не привезли тіло додому для поховання.

Важко осмислити те, що ця клята війна забирає цвіт нації, найкращих, яким ще жити й жити. Тепер йому навічно 34. Вічна пам’ять та слава ГЕРОЮ!»

Зі спогадів найкращого друга Даценка Дмитра

«Про його загибель дізналася на початку Великої війни. Мені подзвонила моя мама. Це було несподівано і приголомшливо. Довго не могла повірити. Та й зараз важко це прийняти. Він для мене все ще живий, бо є про нього спогади.

Роман з мамою Наталією Яківною переїхали до нашого будинку, коли він навчався у 8-му класі. І відразу біля нашого під’їзду з’явилося багато юнаків і дівчат. Ромка виділявся поміж інших. Завжди усміхнений, привітний і неймовірно красивий: стрункий, підтягнутий, спортивний з широкими плечами. За що пізніше і отримає свої позивні «Смайл», «Вакула», «Аполлон».

Варто згадати маму Роми Наталію Яківну. Вона має добре серце і вклала душу в сина. Жінка ростила й виховувала дитину сама. Тільки їй можна було називати Рому «Ромашкою», бо іншим зась. Вона і зараз зберігає м’яку іграшку собачку Шаріка, яку хлопець у дитинстві обмалював помадою, а пізніше просив викинути у смітник. Ще у сховку мами аплікації та чеканочка, які вона показує лише близьким.  Наталія Яківна часто перечитує перший твір сина, у якому своїм найкращим другом він назвав маму. Юнак писав: «Моя мама дуже красива, у неї гарні очі. Вона дуже добра».

Хочеться згадати, як Ромчик любив купатися і салат олів’є. Перед його приїздом мама завжди готувала цю страву і консерви тунця. Вже на дев’ятинах ці страви стояли на столі для тих, хто прийшов його згадати. Пишу і чую голос Роми: «Здрастє, тьоть Лєн!». Чому ця дитина не живе життям, на яке заслуговує?! Назавжди йому буде 34 роки. Лише місяць не дожив до 35.

Дуже любив свою маму і Батьківщину.  Для Ромчика це були синоніми. Щоб не поневолили одну й іншу, пішов добровольцем. Оберігав серце матері, вигадуючи історії, що він воює в тилу, а сам побував у самому пеклі (Маріуполі). Останні тижні там не було води, а Рома дуже любив купатися. Мама згадує, що бурчала на нього за душ по три рази на день. А там тижнями не можна було помитися. Та хлопець жалів не себе, а маленьких дітей, які некупані були. Про це він казав мамі по телефону.

Була у Роми мрія – жити біля моря в Маріуполі разом з мамою. Він хотів там будиночок купити. Юнак захоплювався красою цього міста. До речі, на бігборді, який встановив наш сусід Олег Бондаренко (просив не згадувати його ім’я, але я назву), Рома на фото саме в Маріуполі. Наталія Яківна посадила поруч багато квітів і щоранку ходить до нього поговорити, бо немає сил кожного дня їздити на цвинтар.

Не забувають вшанувати пам’ять загиблого героя й школярі: приносять квіти та слухають розповіді про азовця. Одного разу я вмовила маму Роми вийти до дітей. Вона показала фото і перші дитячі роботи (аплікації) сина. Їй було приємно, що не забувають її дитину. А сусід Олег сказав, що поки він живий, фото Роми буде на бігборді. Його донька дружила з героєм.

Роман як кожна дитина, був світлою душею для своєї мами. Зараз на маму дуже важко дивитись. Їй вирвали серце і життя з грудей, але вона залишається доброю людиною. Не знаю, кому важче Ромі чи мамі, яка не живе, а існує.

6 березня 2022 року зателефонували волонтери і сказали, що син живий. Наталя Яківна тоді сказала мені: «Це добре, але сьогодні живий, а завтра ні». Так і сталося. 7 березня Рома загинув. Ми навіть уявити не могли, що наш скромний хлопчик такий герой. Він ніколи не хвалився тим, що був чудовим снайпером в полку «Азов», навчав інших стріляти. Уже  після смерті ми про це дізналися.

На плечі мами ліг тяжкий тягар. Майже рік чекала тіло сина для поховання. Як вона мужньо трималася на похованні. Ось у кого вдався наш захисник.

Я вчитель початкових класів тоді ще загальноосвітньої школи № 6. У мене навчалася похресниця Роми Корніяш Анна. Зараз вона вже доросла. Дівчина розповіла, що перед вступом в університет дуже хвилювалася. Уночі їй наснився хрещений і сказав: «Аню, прорвемося». І все склалося якнайкраще. Аня зараз навчається на юриста.

Ще з 2014 року наш клас був на зв’язку з Романом. Діти складали йому та побратимам малюнки, смаколики та інше. Одного разу посилка десь заблукала, але через деякий час волонтери знайшли героя і передали. Є відео, де військовий дякує дітям та батькам нашого класу. Тоді ми й уявити не могли, що будемо переглядати це відео посмертно.

Рома був не по рокам мудрим. Невипадково обрав професію психолога. Він був знавцем людських душ. Не одружувався, бо не хотів сліз інших рідних людей. А дівочої уваги було чимало. Хіба можна встояти перед таким красенем.

Дуже по-дорослому біля бігборду під час традиційного покладання квітів сказала про нього моя учениця 3-Г класу Пророк Анастасія : «Він одружився з Батьківщиною. Це була його наречена».

І знову скажу про його маму. Бо вони були єдине ціле. Посадила Наталія Яківна троянду перед вікном. З’явились на ній величезні оранжеві квіти. «Це душа Ромочки проросла такою красою», – сказала мама й полила вчергове квітку. І повертають троянди свої голівки до вікна, хоча мають тягнутися до сонечка. Ну як тут не повірити, що це душа її синочка?!

На поховальній плиті Наталія Яківна написала, що дякує синочку за те, що був у її житті, розуміє й не засуджує його вибір. Міг би жити, а ні – віддав своє життя й майбутнє іншим людям, щоб вони могли жити і ростити дітей. Дай Боже, щоб мрія нашого золотого хлопчика збулася. Хай буде мир – справжній і назавжди.

Він вічно буде жити в серцях людей, які його знають, і в пам’яті майбутніх поколінь! 

Зі спогадів сусідки Олени Лябах

Прагнення до військової служби з’явилося не відразу. У грудні 2016 року, наслідуючи приклад молодшого брата, який пішов до армії в березні того ж року, Роман коротко сказав: «Я завтра йду до армії». Він підписав контракт із ЗСУ та долучився до 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців, якою дуже пишався.

Військову підготовку проходив у Десні та Василькові (курси сержантів), а також пройшов навчання за програмами НАТО.

Роман був не просто солдатом — він був лідером. Його слухали, він був мудрим, відповідальним командиром. Зі звання солдата він швидко піднявся до головного сержанта 2-го батальйону, обіймаючи посади гранатометника та командира БМП.

Його позивний — «Поет» — відображав глибоку, тонку душу. Він писав вірші, присвячені матері, коханій, товаришу з Обухова Роману, який загинув у 2017 році. Роман навіть розпочав писати книгу про військове життя, та, на жаль, не встиг її завершити. За словами Романа, наставник Денис Хільченко («Ден») зробив із нього справжнього воїна.

Роман понад усе цінував життя побратимів. Не терпів брехні. Друзі вважали його надійним, і він завжди дотримувався слова. Один із найгероїчніших його вчинків — виведення підрозділу з оточення під Бахмутом. Тоді, коли тиждень вони сиділи без води і їжі, він ділився останнім. Завдяки гострій інтуїції зумів врятувати групу.

Рідні й друзі згадують, що він ніколи не розповідав про побут і бойових товаришів — усе тримав у таємниці. Після боїв на Київщині (Мощун, Ірпінь) з’явилися невідомі люди, які, дізнавшись, що він — «Поет», подарували підрозділу три автомобілі. Потім були бої на Донеччині: Соледар, Вугледар, Бахмут, Покровськ…

Родина Яременків ще з 2014 року займалась волонтерством. Тож початок повномасштабного вторгнення не став шоком — був новим викликом. Батько й брат Романа також служать у ЗСУ, мати активно волонтерить. Служба змінила Романа: він почав цінувати родину, по-справжньому відчув, що таке Вітчизна. Він пішов на війну не заради грошей, а за покликанням.

Роман мріяв про дружину, велику собаку, хотів залишитися в армії. Але війна відібрала у нього мрію — він не встиг створити сім’ю, народити дітей, збудувати дім, зробити щасливою наречену. Та про Україну він говорив твердо: усе буде добре, і хто, як не ми, повинен її захищати.

Мати згадує слова сина: «Мамо, якщо в тебе не буде можливості мені допомогти — я впевнений, що і тоді ти знайдеш спосіб як допомогти». Вона безмежно пишається сином.

Нагороди та увічнення пам’яті

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі відповідно до Указу президента України орден «За мужність» ІІІ ступеня https://www.president.gov.ua/documents/1802022-41869

Почесний нагрудний знак Головнокомандувача ЗСУ «За взірцевість у військовій службі»

• Нагрудний знак «За зразкову службу»
• Нагрудний знак «Ветеран війни»
• Нагрудний знак 72 ОМБр імені Чорних Запорожців «Україна або смерть»
• Іменний кортик, вручений Олександром Сирським
• Грамота за надання першої домедичної допомоги після автокатастрофи (звільнив постраждалих з автомобіля, який впав у річку з мосту)

Вороги боялися Романа — про нього публікували дані на своїх сайтах як про того, хто несе загрозу.

Мати дізналася про загибель сина з Facebook, де побратими вже висловлювали співчуття. Тіло Романа знайшли лише на восьмий день. Побратими підтримують зв’язок із його родиною та відвідують могилу.

Зінаїда Правник, подруга мами Романа постійно присвячує герою свої вірші.

Ще одним Воїном Світла стало більше на небі. Лубенська земля сумує, а серця обливаються кров’ю. Мати вважає, що пам’ять про Романа та інших героїв ми маємо вшанувати щоденно – зберігши їх у серці, не змарнувавши власне життя та зробивши Україну сучасною європейською державою.

Доземний уклін тобі, Воїне. Дякуємо за життя. Не зітреться з пам’яті вдячних земляків світлий образ Романа Олександровича Яременка.

                                             Зі спогадів матері Яременко Марини Іванівни

НЕДОПИСАНА КНИГА РОМАНА ЯРЕМЕНКА

Уся правда своїми очима

Це все почалося в місті Лубни Полтавської обл. Мене звати Рома, і це моя історія.

2 грудня 2016 року я заходжу до місцевого військкомату до старшого лейтенанта Копаніцина, який оформляв документи на службу в ЗСУ. Упевнено піднімаючись на другий поверх, я йшов з думкою про війну, про брата, який вже пів року в АТО, батьків…

Постукавши у двері, відкрив:

— Привіт, Ігорю. Як там мої документи? Ще не готові?

Він підняв втомлені від комп’ютера очі й з усмішкою відповів:

— Привіт. Готові, можеш хоч завтра їхати. Моя тобі порада — побудь вдома на Новий рік, а тоді вже їдь.

— Ні, не хочу. Я вже втомився від цієї міської метушні, яка так оточила, що дихати нічим.

— Ну як знаєш. Ось тобі папка з документами, за два дні маєш бути в стройовій частині 72 ОМБр. Знаходиться вона в населеному пункті Очеретяне. Удачі, боєць, будь обережний.

— Дякую. Ще побачимось.

Я вийшов з кабінету, обережно прикривши двері, які вже від старості скрипіли. Вийшовши на вулицю, дістав з кишені майже розряджений телефон і набрав маму.

— Привіт, мам.

— Привіт. Ну що там?

— Я завтра виїжджаю…

Мама важко зітхнула і спитала:

— Так ти на війну? В АТО?

— Так. Завтра маю бути в Очеретяному, а як туди дістатись — не знаю…

— Синочку, я працюю до четвертої, але піду раніше. Зачекай… скоро буду.

Я глянув на годинник, який показував 14:30, і, думаючи про те, що буде далі, пішов у бік дому.

Вечір. Мама і тато повернулись з роботи. Усі сіли за стіл і почали обговорювати тему від’їзду.

Потім мама почала готувати котлети, пиріжки, піцу і смажену курку, яку вона готувала найкраще у світі, а я з татом увімкнув комп’ютер і розглянув маршрут, яким  мав добиратись.

Я був, хоч і цілеспрямований, але дуже спонтанний. Трохи подумавши, вирішив їхати сьогодні. Батьків ця новина не дуже порадувала, бо все планувалося на завтра. Зібравши речі, оглянув квартиру — ніби востаннє. У тата замерзла машина, довелось викликати таксі.

За кілька тижнів до цього ми з батьком сильно посварились, і я намагався уникати зустрічі з ним навіть у квартирі. Але попрощатись було треба, бо знав, що можу й не повернутись.

Батько вийшов у коридор, де біля дверей стояв майбутній захисник Батьківщини.

— Бувай, тату, не сердься на мене, я не хотів.

Батько обійняв міцно, притис до себе й тихо сказав:

— Я не серджуся, сину. Удачі тобі й будь обережний.

У мене очі засльозилися, але я швидко відвернувся до дверей і вийшов, щоб ніхто не бачив, як потекли сльози… Коли спускався сходами під’їзду, мене не полишала думка:

— Він мене простив… Але як? Я ж зробив йому дуже боляче. Таке не прощають. І всередині все запалало, не міг собі простити, що так вчинив з батьком, а він — простив.

20:50. Сів у автобус, помахав рукою мамі, яка стояла, плакала, влаштувався в кріслі зручніше й намагався ні про що не думати. Поруч ніхто не сидів, крісло було порожнє. Згодом я вирішив знайти собі співрозмовника. В автобусі було мало людей, але мені сподобалась «стюардеса», бо сиділа на самоті й про щось думала. Погляд у неї був сумний. Коли вона проходила повз, я запропонував їй сісти поруч, на що вона люб’язно погодилася.

Дівчина виявилася з м. Маріуполь. Аня працювала в цій компанії вже пів року. Ми говорили про життя: я питав про неї, вона — про мене. Час минав швидко, ми сміялись, іноді вона відходила й розсаджувала пасажирів на їхні місця, після чого поверталась, і ми продовжували нашу розмову.

3 грудня 2016, 06:45. Покровськ (Красноармійськ).

Я вийшов з автобуса, дістав сумку з багажного відділення. Аня дивилася на мене — радості на її обличчі не було. Я підійшов до неї й сказав:

— Бувай, Анютко. Дасть Бог — ще побачимось.

— Ром, а ти можеш не йти на війну? — спитала вона.

— Пробач, але не можу. Я — чоловік, і це мій обов’язок.

Фраза як з блокбастера, але іншої на думці не було, а дівчині треба було щось відповісти.

Ми попрощались, я сів у таксі й поїхав.

Нарешті добравшись до Очеретяного, я почав шукати місце, куди треба здати документи й чекати подальших вказівок.

— Ну де ж воно? — подумав я.

Розпитавши місцевих жителів, я зрозумів, що потрібно йти вздовж якогось довгого паркану, повернути праворуч — і я на місці. З горем навпіл я знайшов пункт дислокації стройової частини. Біля великих воріт стояли двоє людей у піксельній формі та балаклавах.

— Слава Україні, чоловіки, — сказав я.

— Героям слава. Чого хотів?

— Та я на контракт до вас зібрався, ось документи…

Вони комусь повідомили по рації й мене пропустили, попередньо показавши дорогу. Серед заметів стояли два кунги одне навпроти одного, мені треба було в той, що праворуч. Постукав, зайшов.

— Привіт.

— Привіт.

— Я до вас на контракт.

— Чудненько, проходь, сідай, зараз усе оформимо.

Згодом я підписав контракт, який називався «до кінця особливого періоду» і означав, що я повинен буду служити до кінця війни. Про що потім дуже пошкодував. Військовий, який мене оформлював, провів до старшини, і той видав мені форму (чесно сказати, так собі форма), після чого я мав чекати свого командира батальйону, який от-от мав приїхати. Там же я познайомився з чоловіком на позивний «ДОН», який їхав з госпіталю і теж чекав комбата.

Через чотири години заїхав джип, непримітний пікапчик, з якого вийшов…

ВІРШІ, ПРИСВЯЧЕНІ РОМАНУ

Тобі сьогодні мало б виповниться 30………
Такий чудовий вік,
Попереду життя,
Але на небі вирішили інше,
Забрать тебе туди,
Де вічний спокій і краса.
Синок, рідненький, пам’ятаю, як ти народився,
Твій перший крик і перший крок,
І перший зубчик твій я пам’ятаю,
І перше слово мама з твоїх вуст.
А потім був садок і школа,
Все разом це з тобою ми пройшли,
А потім я пишалася тобою,
Коли у ЗСУ тебе взяли.
Ти відслужив, віддав свій борг країні,
А потім ти трудився й просто жив.
А в 14-ім заплакала Країна
І потекли кривавії річки….
В 16-му році ти не залишився вдома,
Пішов Вкраїну-Неньку боронить,
І захищав нас до останньої хвилини…..
Бо справжній був ти чоловік.
Тернистий шлях твій був військовий,
Від рядового до сержанта батальона.
Але не нарікав ти на життя,
Казав: ” Хто, як не ми
Повинні захищати,
Щоб жить в країні вільній і багатій!”
Синок, тебе люблю безмежно я
Пишаюся, стараюсь відпустити,
А в Бога лиш прошу
Тебе прийнять,
А мені сили дать, свою дитину пережити…….
мама Марина

Світлій пам’яті товариша, поета, Героя України Романа Яременка і всім Героям, хто віддав життя, захищаючи всіх нас…..

Пам’ятати твій сміх то мука,
Чи останній на пам’ять дар?
І навіки – то вже не розлука…
То пекельний тяжкий удар…
Бо любити життя занадто –
То єдиний, напевно, твій гріх…
Лікуватись словами не варто…
Ти пішов… бо любив нас усіх….
І не вірить душа, не змирилась…
Як прийняти, що світ цей погас?
Твоя Мама нам в очі дивилась…
І від горя застиг навіть час…
Я не знаю тих слів, щоб сказати…
Щоб хоч трішки їй легше, на мить…
Ти умів так красиво писати…
Ти умів…я ж не можу…болить…
Як щодня, підрахуються втрати…
І вертають додому щити…
І над кожним жива ледве Мати…
І сивіють незнані світи….
Кожен з них- то трагедія роду…
Бо втрачають найкращих синів…
То трагедія всього народу…
Не лишайте в цім горі батьків…
Зінаїда Правник

Мамі Героя, який так рано пішов, захищаючи всіх нас….

Рома Яременко, наш Янгол….

Марина Яременко – Мама Героя, яка втратила своє найдорожче….

Ми ніколи не забудемо Рому….

Низький уклін Вам, Мамо …..

Зупинись, плането, помовчи хвилину-
Бачиш, обіймає Мати домовину…
Все життя прожите, все що в світі має –
Разом із душею зараз поховає…
Помовчи, плането, потім будеш витись-
Дай востаннє Мамі просто надивитись…
Щоб забрати в серце кожну рису любу…
Щоб віддати душу горечку на згубу..
Кожну волосинку поглядом погладить…
І ніколи Всесвіт більше не розрадить…
Голосочок рідний дзвоником у груди…
Марно вже вслухатись і шукати всюди…
Ручечки рідненькі змалку цілувала,
А тепер холодні, як не зігрівала…
Зупинися, часе не минай даремно-
Бо в землі холодній буде йому темно…
Ще б хоч раз зирнути у рідненькі очі,
Щоб було чим жити, плачучи щоночі…
Бо не скаже Мама зломлена нікому
Що не може знову увійти додому-
Там на кожнім кроці все кричить про Сина…
А його обійстя – темна домовина…
Ой спинись, плането, я благати мушу!!!
Зараз поховають Материну душу…
Зінаїда Правник

Тебе малює небо спозаранку…
Шукає вітер всюди Твій слідок…
Задіне птах крилом своїм фіранку,
Застигне Мама – прилетів Синок …
Із дня у день довіку без надії…
Бо знає розум, та чека душа…
Твоя любов, Твої розбиті мрії,
Рядочки недописані вірша….
Немає втіхи більше і розради ..
І час не лікар – він жорстокий кат…
Дають якісь шаблонні все поради
І цим ятрять сильніше у стократ..
Той не збагне, хто зовсім не втрачав,
Що відпустити неможливо все це…
Не просто Сина клятий кат відняв –
Він у Батьків забрав неначе серце…
І час мина – він просто лічить дні,
Але нікого зовсім не лікує…..
Під сивим небом все ж ми не одні-
Я точно знаю, Ромашка чує….
Зінаїда Правник

Світлій пам’яті Товариша, Поета, Героя України Ромі Яременко 🕯️
Ти завжди в наших спогадах, думках і серцях Ром 🖤

Два роки сліз, тяжких душевних мук…
Два роки світ для нас усіх то драма…
Та пам’ята кохана ніжність рук…
І вигляда з порогу вдома мама…
Все так же тато на дзвінок чека…
Шукає брат очима серед люду…
Безжальна смерті вирвала рука…
Та Ти в серцях… Ніколи не забуду…
Як жити нам без Тебе не сказав…
Навіщо світ, коли Тебе немає?
Ти нас усіх безстрашно захищав…
Тепер з небес постійно обіймаєш…
Змиритись нам? Ніколи вже тепер…
І як не плакати, як біль же не минеться…
Для нас усіх Ти ,друже, не помер.
Ти перебрався жити нам до серця …
Зінаїда Правник

Світлій пам’яті Товариша, поета, Героя України Ромі Яременко 🕯️
Два страшних роки ми не бачимо Тебе, наш Янголе… Але постійно носимо в серці…. Пробач за сльози…

Вже рік минув, як ми без Тебе
Існуєм в світі у пітьмі…
Рида щоразу з нами небо…
Сивіють янголи німі…
І рік цей нам неначе вік,
Бо мить без Тебе- біль і туга…
Вже не відкриєш Ти повік…
Не стало в світі більше Друга…
Не стало світла і повітря…
Не стало часточки душі…
І чорне горе своїм вістрям
На серці шкрябає вірші…
Таких, як Ти, у світі мало…
Тебе втрачати – наче вмерти…
Шепоче розум: все, не стало …
Та із душі Тебе не стерти!!!
Ні Твою посмішку, ні сміх,
Ні голос Твій, ні всі слова…
Ти був промінчиком для всіх…
Згорає Мама ледь жива…
А їй би раз хоч обійняти…
Один разочок, хоч на мить …
Останній раз, ,люблю” сказати…
Ой як же це вбива, болить !!!
Твоє заплакане кохання
Щоночі згадує в сльозах,
Як ви побачились востаннє…
Як пережити Їй цей жах???
І Батько змучений бідою
Тримається сім’ї заради…
Та серцем поряд із Тобою…
Нема ні спасу, ні розради…
І погляд Брата зовсім інший…
Без Тебе він, мов без крила…
Хоч не побачитесь тут більше –
Любов не згасне, що була…
І в час коли чекають свят
По світу радісні родини,
Кричить про Тебе автомат-
То мстяться люто Побратими…
Усі, хто знав Тебе колись,
Лишились в темряві неначе…
Ти зігрівав всіх, ти світивсь !!!
Тож недаремно небо плаче…
Пробач, весь час кажу Тобі,
Не вберегли, не зупинили…
Ти був наш Янгол на землі…
Тепер з небес даруєш сили…
Бо небо дивиться на нас
Твоїми рідними очами …
Хоч не загоїть біль цей час…
Та Ти щомиті поряд з нами…
Ти будеш з нами назавжди ,
Допоки стукає гаряче…
Лиш до Матусі в сон прийди,
Скажи, Ромашко, ,хай не плаче…
Чи ми научимось колись
Без Тебе жити? Ні, я знаю…
З небес усміхнений дивись,
Бо тільки це нас і тримає….
Зінаїда Правник

Світлій пам’яті товариша, поета, Героя України Ромі Яременко 🕯️
Сьогодні рік, як горе провалило землю під ногами. Рік розпачу, болю, сліз і несприйняття…. Пекельний рік, що здається вічністю … Наш Янголе, пробач наші постійні сльози…. Просто без Тебе на землі стало темно.. Навіки в наших серцях 🖤

Ти там, де завжди тепло,
Співають солов’ї…
А в нас суцільне пекло-
В душі і на землі….
Без Тебе не сміється
Ні сонце, ні душа…
Твій голос зостається
У вічності вірша…
Ще сміхом Твоїм досі
Лунає щастя мить….
Змиритися не в змозі…
Ятрить, болить, ….
Наш Янголе, Твій погляд
Із неба в промінцях…
Але Ти завжди поряд-
В молитвах і серцях….

                Зінаїда Правник
Світлій пам'яті товариша, поета, Героя України Ромі Яременко 🕯️ 23 безкінечних місяці болю.... Ми ще й досі чекаємо на Твій дзвінок ... Ти назавжди в наших серцях, Ром 🖤

І знов дощі прорвали сиве небо...
Ридає злива ,землю заливає ...
Таке в душі щоднини в нас без Тебе
Спустіло серце, бо Тебе немає....
І скільки б сліз з очей іще не впало
І скільки б пустка у душі не вилась..
Можливо на землі Тебе й не стало..
Але ж у серці Твоя часточка лишилась...
Не зможе горе образ Твій сховати..
Не зможе злива змити Твій слідочок..
Ти будеш вітром знов вірші читати..
І білим птахом прилетиш в садочок...
Ти будеш поряд променем ранковим..
Ти будеш ранком, що зустріне знову нас...
Ти посміхнешся із прохожим випадковим.
Ти будеш серцем, що живе у кожнім з нас!
                                   Зінаїда Правник

Пам'яті товариша, поета, Героя України Ромі Яременко 🕯️
Не було і дня ,щоб ми не сумували за Тобою, Ром.... Але в такі дні стан душі і погоди ідентичний.... Ще дужче сумується ,ще сильніше плачеться... Вибач нам наші сльози, Ромашка, ми просто не вміємо і ніколи не навчимося жити без Тебе

Крокує осінь, а в душі зима...
Навіки вже у душах наших грудень..
Шепоче вітер: ,,Вже Його нема..."
Безжальне горе розриває груди ..
Кричу вітрам усім наперекір :
-Та ні, Він є, він буде вічно жити !!! 
І в небесах, між яснооких зір, 
Він буде захищати нас й любити....
Він буде в душах кожного із нас,
Допоки світ не втомиться кружляти...
А коли в небо йти вже прийде час,
Він буде там, щоб першим обійняти...

                              Зінаїда Правник
 

Світлій пам’яті товариша, поета, Героя України Ромі Яременко 🕯️🖤
Ти щомиті в пам’яті і назавжди в наших серцях Ром 🖤

Коли бачу, як стяг Твій майорить,
Більше не вірю в дива…
Свічка заплакана вічно горить…
Дякую за те, що жива….
І спогади щемно по сивій душі,
Усмішка болю крива…
Всоте Твої перечитати вірші …
Дякую, що жива…
І далі кружляє стурбований світ,
У нього своє в голові…
Тобі несу квіти: ,,Наш Янгол, привіт,
Дякує, що живі”…
І знов час від часу ,в великі свята,
Згадають Героїв усіх імена…..
Матусю небесна, Покрово свята,
Обійми тих, що вкрала війна…

Дев’ять місяців… дев’ять віків..
Ми існуємо в світі без Тебе…
Дім без Тебе навіки спустів…
Та Тобою осяялось небо…
І змиритись не зможем ніяк…
І цей біль не затихне з роками…
У душі запустошилось так..
І земля провалилась під нами…
Як навчитися жити без Тебе???
Як Тебе не шукати між люду???
Посміхайся частіше із неба…
Я ніколи Тебе не забуду….

Світлій пам’яті товариша, поета, Героя України Романа Яременка.
Ром, ти назавжди в наших серцях

20 місяців горя і болю…
20 місяців сліз і пітьми…
Навіть небо рида за Тобою…
Не навчились без Тебе ми…
Догорає пекельне літо…
Тільки холод в душі й пітьма…
Не зуміємо душу зігріти-
Бо вже нашого сонця нема…
Як здолати ту вбивчу тугу,
Що навіки уже в серцях?
Коли в очі не глянеш Другу,
Бо украла війна його ця…
Не змиритись ніколи ні за що,
Все чекати дзвінке ,,привіт”…
Ну скажи мені, Боже, нащо
Обірвався так рано цвіт????
Як без Нього нам далі жити?
Не навчив і цього не сказав…
Він життя, як ніхто вмів любити,
Та за нас його в битві віддав…
І хай скільки часу не минає,
Не загоїться слід від біди…
20 місяців щастя немає…
Та Ти в душах у нас назавжди…
Зінаїда Правник

Світлій пам’яті товариша, поета, Героя України Ромі Яременко 🕯️
Ти назавжди в наших серцях, Ром 🖤

Літо, а в мене грудень…
Сонце, а в мене мороз …
Більше Тебе не буде…
Більше не пройдеш повз…
Більше не скажеш, Друже,
Щире гучне ,,привіт”…
Біль невгамовний… дуже…
І почорнів весь світ…
Як Ти, наснишся може?
Мама згубила сон-
Ранок стрічає кожен
З вогником біля ікон…
Сльози її, Ти ж бачиш,
Вже залили б океани….
Разом із нею плачем…
Ніколи не перестанем…
Просто болить невпинно…
Просто душа горить…
А в голові картини-
Згадуєм кожну мить…
Спогадом жити так тяжко…
Втратили Всесвіт батьки …
Знов зірветься з неба пташка,
Торкнеться крилом руки…
Ти з нами щомиті поряд…
Ти будеш завжди в думках…
Підійдемо в небо погляд –
Наш Янгол в його руках…
Зінаїда Правник

Світлій пам’яті товариша, поета, Героя України Ромі Яременко 🕯️
Сьогодні півтора року,як Ти наш Янгол. Але назавжди в наших серцях, Ром

Щоночі палають свічки,
Із воску моря вже залиті…
То в небо Тобі маячки-
Що ми пам’ятаєм… щомиті…
Бо Ти у небеснім строю
Як завжди всіх нас бережеш…
Усмішку згадаєм Твою…
Рве душу, немає біль меж….
Щоразу поглянувши в небо
Шукаємо очі Твої….
Скажи, як нам жити без Тебе
На горем залитій землі…
Зінаїда Правник

Патріотизм та готовність стати на захист рідної землі проявилися ще у 2015-2016 роках, коли Дмитро ніс службу зв’язківцем у зоні проведення АТО/ООС, куди пішов добровольцем.

З 2018 по 2022 роки продовжив службу за контрактом у військовій частині, що дислокувалася в його рідних Лубнах.

З початком широкомасштабного вторгнення росії в Україну, Дмитро був переведений до добровольчої військової частини 24 ОМБР імені Короля Данила, що на Львівщині. Пройшовши навчання на заході України, він опинився у навчальній частині на Черкащині, а згодом – на самому вістрі боротьби, на Херсонському напрямку. Рідні згадують, що перед відправкою Дмитро говорив «Пережили 2015 рік – пережевемо і це».

Однослуживці з Лубен згадують Дмитра як надзвичайно віддану своїй справі людину, завжди підтримував та допомагав іншим, не боявся жодних труднощів. Людина честі. Його мужність, доброта та готовність прийти на допомогу назавжди залишаться в їхній пам’яті.

Був членом Ради організації «Лубенська районна Спілка ветеранів АТО».

Тяжко переживаючи за свою родину – дружину Олену, сина Єгора та доньку Дашу, а також сина від першого шлюбу Олександра, Дмитро старався не ділитися з ними деталями своєї служби, оберігаючи їх від зайвих хвилювань. Його дружина та мати відчували його тривогу, ніби передчуваючи непоправне. Згадуючи Дмитра, вони кажуть, що він ніби поспішав жити, цінуючи кожну мить.

Останній раз Дмитра бачила його родина, коли відійшла у вучність мама дружини, 4 серпня 2022 року, тоді їх об’єднала спільна біда. А через 40 днів не стао і самого воїна. Дружина згадує, як тяжко тоді, після приїзду додому  Дмитро прощався із родиною, як донечка, якій на той момент було тільки 1,5 роки, не хотіла відпускати тата.

Загинув Сиров Дмитро Степанович 15 вересня 2022 року поблизу села Безіменне, що на межі Миколаївської та Херсонської областей Загинув разом зі своїм побратимом Русланом Осіновським, з яким разом були призвані з лубенської частини і пліч-о-пліч несли службу.

Прощалися з героєм 22  вересня  2022 року на Володимирському майдані у Лубнах.

Похований у с. Засулля Лубенського району, поряд зі свої батьком. Це була його прижиттєва настанова рідним: «Не дай Боже, зі мною що трапиться – то тільки біля батька…»

Увічнення пам’яті:

За особисту мужність і відвагу, проявлені під час виконання службових обов’язків у зоні проведення антитерористичної операції на сході України нагороджений відзнакою Президента України «За участь у антитерористичній операції» відповідно до Указу Президента від 17 лютого 2016 року №53/2016 https://www.president.gov.ua/documents/532016-19787

Про подвиг ветеранів АТО, серед яких був і Дмитро Сиров згадується  в газеті «Лубенщина». Він став одним із тих, хто, не вагаючись, став на захист України під час антитерористичної операції. https://lubenshchyna.com.ua/novyny/nashi-novyny/924-zgadali-podvig-veteraniv-ato

Нагороди для героя — це не просто відзнаки, а історія людини, яка щоденною працею, участю в бойових діях утверджує ідеали справедливості, честі та гідності. За роки служби Дмитро Сиров отримав низку почесних державних і відомчих відзнак:

• медаль «За участь у антитерористичній операції» — за бойові заслуги на сході України;
• медаль «Ветеран війни. Учасник бойових дій» — свідчення військового досвіду та особистої відваги;медаль «За участь у АТО» — за виконання бойових завдань у складі підрозділів ЗСУ;
• медаль «За участь у АТО» — за виконання бойових завдань у складі підрозділів ЗСУ;
• медаль «За вірність народу України» — за незламність духу та відданість державі;
• медаль «За волю, честь та мужність» — за виявлену стійкість у складних умовах;
• медаль «За оборону рідної держави» — за захист українських рубежів у воєнний час

Його професіоналізм і відповідальність неодноразово відзначались командуванням та органами влади:

• Грамотою до Дня ЗСУ — за розумну ініціативу й взірцеве виконання службових обов’язків;
• Грамотою до річниці створення військової частини А2975 — за сумлінну та відповідальну службу;Грамотою до Дня захисника України — за дисципліну та ініціативність;
• Грамотою до Дня захисника України — за дисципліну та ініціативність;
• Почесною грамотою Полтавської обласної ради — за вагомий внесок у справу захисту України

Сиров Дмитро Степанович нагороджений орденом «Хрест Героя» (посмертно) громадською відзнакою Всеукраїнського об’єднання «Ми українці», що вручається українським захисникам, які відзначилися винятковою хоробрістю, жертовністю та вірністю українській нації. Разом з медаллю родині вручено посвідчення до ордена, яке підтверджує його внесок у боротьбу за незалежність і честь української держави. Нагородження відбувалося у Львові.

Ім’я Сирова Дмитра Степановича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка та пошановано на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні у місті Лубни.

Повномасштабне вторгнення у 2022 році стало поворотним моментом у житті мільйонів. Як справжній патріот Віталій не залишився осторонь — 13 березня він вирушив на військове навчання під Житомир, яке тривало два місяці. Після підготовки його направили на Ізюмський напрямок.

Старший солдат Віталій Бурий був командиром відділення групи спеціального призначення. За пів року служби двічі приїздив додому у коротку відпустку. Востаннє рідні бачили його 19 серпня 2022 року…

Після звільнення Харківщини від окупантів, підрозділ Віталія перевели на один із найгарячіших на той момент напрямків — Бахмутський.

Загинув Віталій Олександрович  19 вересня 2022 року під час виконання бойового завдання. Воїн із побратимами потрапив під потужний ворожий обстріл. Цей день став останнім у його житті. Мама втратила єдиного сина, брати – частину душі, а семирічна донечка Єва – свого люблячого тата.

Прощалися з Віталієм Олександровичем 23 вересня 2022 року на Володимирському майдані у Лубнах.

Нагороди та увічнення пам’яті:

Ім’я Бурого  Віталія Олександровича  викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка у місті Лубни, пошановано Героя і на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні.

Указом Президента України № 323 від 13 травня 2024 року за особисту мужність, виявлену у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку Бурого Віталія Олександровича  нагороджено орденом «За мужність» III ступеня (посмертно) https://www.president.gov.ua/documents/3232024-50793

Оксана мріяла стати перукарем, проте через хворобу обрала інший шлях, вступила до Зіньківського професійно–технічного училища та здобула професію швачки.

У 19 років Оксана вийшла заміж та народила сина Сергія. Її рішучий та вольовий характер допомагав сміливо братися за нові справи та кардинально змінювати  життя. Вона пішла працювати у службу охорони, а згодом вступила до школи міліції.

 З 1995 року працювала у Лубенському районному відділі міліції.  З 2013 року жила та працювала у м. Києві.

Після звільнення зі служби Оксана продовжила захищати справедливість – мала активну громадянську позицію, допомагала людям, рятувала тварин.

У березні 2021 року уклала контракт із 30-ю окремою механізованою бригадою імені князя Костянтина Острозького. Обіймала посаду старшого стрільця.

Загинула 16 серпня 2022 року під час штурму окупантами наших позицій поблизу Мазанівки на Донеччині.

Прощалися з Оксаною Сергіївною 23 серпня 2022 року на Володимирському майдані у Лубнах.

Похована на Алеї Героїв Новаківського цвинтаря.

Увічнення пам’яті:

Ім’я Кльокти Оксани Сергіївни викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка та пошановано на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні у місті Лубни.

Пошанована на платформі пам’яті «Меморіал» https://memorial.ua/obituaries/militaries/klokta-oksana-9322

Олег не прагнув бути першим, але завжди був тим, на кого можна покластися. Друзі його поважали, з ним було весело й цікаво. А найбільше хлопець любив ті вечори, коли можна було залишатися після занять у шкільному гуртку, аби довершити модель літака чи просто експериментувати з деталями.

Рано втратив батьків. У 14 років назавжди заплющила очі мама Анастасія Михайлівна (1950-1987 р.) Через деякий час пішов із життя і батько  Олександр Сергійович (1950-1996 р.)

Олег і його сестра Олена залишилися самі. Самі, та не покинуті. Їх прихистили теплі руки бабусі й дідуся.

Олег Олександрович, хоч і рано став сиротою, не змінився. Не озлобився. Не замкнувся в собі. Він залишився тим самим добрим хлопцем, що завжди був готовий подати руку допомоги – навіть тоді, коли самому було важко. В ньому жила тиха сила – щось незламне, закладене ще в дитинстві.

З 1988 року навчається у Лубенської загальноосвітньої школі №1  (нині Перша гімназія імені Матвія Номиса). Тут почалося нове життя: щирі друзі, розмови до світанку, перші серйозні думки про майбутнє. І хоч серце носило тінь утрати, в очах знову з’явився блиск. Олег не просто навчався — він жив кожним днем. А ще — стрибав із парашутом. У місцевому гуртку парашутного спорту юнак піднімався в небо, ніби шукаючи там відповіді на питання, що бентежили душу.

Після школи навчання у Войнихівському професійному училищі. Там Олег не просто здобував фах, він навчався творити з металу й деталей речі, що оживали під його руками.

Незабаром проходив службу в Джанкої, як десантник. Там відчув, що  небо стало жорсткішим, але і навчило твердо стояти на землі.

Після армії юнак повернувся додому і знову взявся за інструменти. Фарбував, лагодив, збирав і ремонтував – і радів, що ця робота приносить користь людям.

З часом переїздить до Криму. Починає нове життя, багато працює.

Певний час працює у Києві. Серед шин, блиску старих фар і запаху мастила реставрує автомобілі, що вже встигли стати історією.

У листопаді 2006 року в житті Олега з’являється нове світло – донечка Валерія. Її перший подих стає для нього новим початком, гордістю, ніжністю, Всесвітом.

Згодом Олег їде до Польщі. Там, на чужині, він знову доводив собі й світу: робота — не тягар, якщо в ній є сенс.

Повернувшись додому в 2021 році, займається ремонтом техніки, виготовленням, встановленням та обслуговуванням твердопаливних котлів. Люди йшли до нього не тільки за послугою, а і за якістю, бо як майстер, не підводив ніколи.

Особливо трепетно ставився до тварин. Вони відчували його тепло, шукали його погляд. Для них він теж був другом, як і всім навколо.

А потім лютий 2022 року. Олег приїздить додому з-за кордону у відпустку, яку війна перекреслила вже в перші дні.

У квітні 2022 року був мобілізований до Збройних Сил України. Так поміж захисників з’явився воїн із позивним «Санич». Інструктор-зв’язківець медичного пункту.

Побратими Олега Бондаренка згадують словами: «Він допомагав нам усім. Санич мав унікальний талант.  Він лікував не лише медпрепаратами – він давав віру, надію в те, що все буде добре, якщо триматися разом. А коли повертався з позицій і бачив, що всі живі – вважав найбільшою перемогою над ворогом і смертю».

Загинув Бондаренко Олег Олександрович 10 серпня 2022 року поблизу селища Уди Богодухіського району, що на Харківщині, під час артилерійського обстрілу. Воїн закрив собою пораненого побратима під час евакуації.

 Прощалися з Героєм 13 серпня 2022 року на Володимирському майдані у Лубнах.

Похований у рідному місті, на кладовищі по вул. Гайдая.

Увічнення пам’яті:

Ім’я Бондаренка Олега Олександровича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка та пошановано на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні у місті Лубни.

06.03.2022 р. під час виконання бойового завдання на південносхідній околиці населеного пункту Житлівка підполковник Віталій Власенко у складі зведеної групи висунувся в район залізничної колії з метою блокування просування військ противника.

Підрозділ прикордонників першим прийняв бій. Підполковник Віталій Власенко пліч-о-пліч з побратимами протягом шести годин активно відбивав наступ ворога та утримував визначений рубіж.

Загинув 6 березня 2022 року від осколкових поранень, які отримав під час мінометного обстрілу ворога поблизу населеного пункту Житлівка, що на Луганщині.

У Віталія залишилася дружина та двоє синів. Обидва сини є військовослужбовцями Держприкордонслужби.

Похований на кладовищі в селі Пашківці Старокостянтинівської громади (Хмельницький район Хмельницької області).

Офіційна веб-сторінка Володимир-Волинської міської територіальної громади https://volodymyrrada.gov.ua/pro-misto/geroyi-ne-vmyrayut/

В 1991 році після закінчення школи, вступив до Алма-Атинського прикордонного училища. Після розпаду СРСР курсантів-українців перевели в новостворене Хмельницьке прикордонне училище.

Після закінчення Хмельницької прикордонної академії, проходив військову службу в Державній прикордонній службі України до 2006 року, згодом працював викладачем Володимир-Волинського педагогічного фахового коледжу ім. А.Ю.Кримського.

Архівний відділ виконавчого комітету Старокостянтинівської міської ради

У тяжкі для Батьківщини часи офіцер на початку 2022 року приймає рішення та укладає контракт для проходження військової служби в Державній прикордонній службі України. За короткий час військової служби в 3 прикордонному загоні Державної прикордонної служби України на посаді старшого офіцера відділу організації прикордонної служби штабу він доклав значних зусиль для забезпечення високого рівня бойової підготовленості особового складу 3 прикордонного загону.

 «Він учив студентів бути сміливими та мужніми, любити свою Батьківщину, бути готовими віддати життя за спокій українського народу. Такими виховав і своїх синів. Таким був сам, з перших днів перебуваючи в найгарячіших місцях боротьби за перемогу добра над злом, за спокій своїх вихованців, колег, друзів, родини. Схиляємо голови перед подвигом воїна, який ціною власного життя відстоював незалежність нашої України, наближав великий день перемоги над чорною навалою ворога», – інформують на сторінці Володимир-Волинського педагогічного фахового коледжу ім. А.Ю.Кримського.

Нагородження та увічнення пам’яті:

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, офіцера Державної прикордонної служби України Віталія Власенка нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня, посмертно – Указ Президента України від 17 березня 2022 № 144/2022 https://www.president.gov.ua/documents/1442022-41733

Нагороду дружині загиблого вручив перший заступник начальника Західного регіонального управління – начальник штабу полковник Олексій Гавель. На заході також були присутні двоє синів воїна-прикордонника https://www.facebook.com/share/p/1FjGPZMXRv/

Ім’я Власенка Віталія Миколайовича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка та пошановано на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні у місті Лубни.

Річниця загибелі Віталія Власенка та Романа Гаха: побратими, рідні та друзі вшанували пам’ять полеглих Героїв

«6 березня 2022 року під час важких боїв у районі села Житлівка на Луганщині загинули наші побратими. Зведена група на чолі з полковником Романом Гахом висунулася в район залізничної колії щоб блокувати просування військ противника. Підрозділ прикордонників першим прийняв вогонь на себе й одразу вступив у бій. Утримання оборони відбувалося під щільним вогнем противника зі стрілецької, крупнокаліберної зброї та артилерії. Полковник Роман Гах та підполковник Віталій Власенко пліч-о-пліч з побратимами протягом шести годин активно відбивали наступ ворога.

Під час бою ворог поцілив кулеметною чергою у Романа Гаха, він отримав важкі поранення. Підполковник Віталій Власенко та лейтенант Олег Плясуля намагалися евакуювати офіцера в укриття, але саме в цей момент окупанти знову розпочали мінометний обстріл позиції. Одна з мін розірвалася біля полковника Гаха та підполковника Віталія. Прикриваючи відхід, лейтенанта Олега Плясулю відкинуло вибуховою хвилею. На його відгуки полковник Роман Гах та підполковник Віталій Власенко не відповідали.

Сьогодні ж пам’ять полеглих прикордонників вшанували у рідних громадах.

У селі Пашківці на Хмельниччині місце поховання Віталія Власенка відвідав заступник начальника регіонального управління полковник Олексій Гавель. Разом із рідними Героя вони вшанували його пам’ять, поклавши квіти на могилу, згадавши бойовий шлях, відвагу та відданість Україні.

У селі Баворів, що на Тернопільщині, вшанували пам’ять полковника Романа Гаха. Сьогодні на його могилі зібралися рідні, побратими та місцеві жителі, щоб віддати честь патріоту. Священнослужителі провели панахиду в церкві у пам’ять про Романа Гаха та Віталія Власенка. Після цього у загальноосвітній школі І-ІІІ ступенів імені Героя України полковника Романа Гаха відбувся вечір, присвячений його пам’яті. Учні та вчителі підготували виставку, де представили фотографії, нагороди та спогади про життя і подвиги Героя. Також сьогодні рідним полковника Гаха вручили медаль «Захисник Рубіжного».

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті країни, Указами Президента України Віталія Власенка нагороджено орденом «За мужність» (посмертно). Романа Гаха нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня, а також присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (посмертно).

Вічна пам’ять полеглим Героям-прикордонникам.» https://www.facebook.com/share/p/1BvAxz2Fkn

06.03.2025 р., 3 прикордонний загін імені Героя України полковника Євгенія Пікуса

Лейтенантське звання отримав ще під час навчання в університеті, успішно закінчивши військову кафедру. Цей крок засвідчив його готовність служити своїй країні.

У цивільному житті  реалізувався як кваліфікований фахівець у сфері торгівлі, де швидко піднявся до керівних посад. Його професійні досягнення свідчили про неабиякі організаторські здібності та вміння брати на себе відповідальність.

 З 2001 року проживав у селі Лютіж, що на Київщині,  тобто понад 20 років.

Коли пролунали перші вибухи повномасштабного вторгнення, Олександр, не вагаючись ані хвилини, прийняв доленосне рішення — захищати рідну землю. Його почуття обов’язку й глибокий патріотизм не залишили місця сумнівам. Уже 6 квітня 2022 року Ужгородським РТЦК та СП Олександра Володимировича мобілізовано на службу до Збройних Сил України.

Чоловік обійняв посаду командира автомобільного взводу автомобільної роти у військовій частині А-7029, що входила до складу 101-ї окремої бригади ТРО. Для своїх бойових побратимів був взірцем відповідальності, мужності та витривалості.

Помер лейтенант Олександр Горбик 8 травня 2022 року від поранення після в результаті артилерійського обстрілу у районі м. Костянтинівка Краматорського району Донецької області.

У загиблого залишилися доросла донька, малолітній син та дружина.

Прощалися з Героєм 11 травня 2022 року на Володимирському майдані. Тут, на малій батьківщині Горбик Олександр Володимирович і знайшов свій спокій.

Нагороди та увічнення пам’яті:

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені при захисті державного суверенітету та Територіальної цілісності України, вірність військовій присязі  нагороджений медаллю «За військову службу Україні» (посмертно), Указ Президента України від 15 серпня 2022 року № 580/2022 https://www.president.gov.ua/documents/5802022-43601

Пошанований на сайті Петрівської сільської ради

https://petrivtsi-rada.gov.ua/ua/share-news/pg/120525446797640_n

https://petrivtsi-rada.gov.ua/ua/share-galleries-gsim-gsim/pg/3407_n/#images-6

Ім’я Горбика Олександра Володимирович викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка та пошановано на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні у місті Лубни.

Бережуть пам’ять про Героя і в Петрівській сільській раді, що на Київщині.

Високий, у  мирному житті займався йогою, обожнював природу, любив читати філософські та психологічні книги, слухати рок-н-рол. Сміливий –  в заметіль піднявся на Говерлу. Був дуже добродушним, завжди годував безпритульних котів. Неймовірно цінував свого рудого котика, на честь нього назвав себе Андрій Соколовський «Рудий кіт». Фото профілю у соціальній мережі у Facebook також Рудий Кіт. Остання публікація – 18 березня, через 5 днів після Дня народження….

З початком повномасштабного вторгнення рф в Україну Андрій знову вирушив на війну у складі 25-ї окремої повітрянодесантної Січеславської бригади.

Загинув Андрій Соколовський 1 квітня 2022 року у бою з окупантами під Авдіївкою на Донеччині. Захисник отримав наскрізне поранення легень та втратив багато крові. Ще 6 днів тіло бійця лежало на полі бою, аж поки його змогли забрати у морг Дніпра.

Прощання з Андрієм Соколовським відбулося 21 квітня на Володимирському майдані у рідних Лубнах.

Похований на Алеї Слави  Новаківського кладовища.

У Андрія залишилися мама, сестра та донька. Мама захисника не витримала втрати і від серцевої недостатності померла через 7 місяців після сина.

Нагороди та увічнення пам’яті:

нагрудний знак «Учасник АТО»

медаль «За оборону рідної держави»  

медаль «Захиснику Вітчизни» (посмертно)

Ім’я Соколовського Андрія Івановича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка у місті Лубни, пошановано Героя і на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні.

Матеріали:

Зі спогадів доньки Олександри Соколовської:

«Якби тебе можна було описати лише одним словом, я би сказала – справжній!

Ти був щирим, і відвертим, смішним і часом суворим.

Я завжди була татовою донечкою. Ми дуже схожі, як зовні, так і з моральної точки зори. Розмовляли годинами, вже тоді я думала, що доля мені зробила неймовірний подарунок – тата!  Для мене честь бути твоєю дочкою.

Тато вмів стильно одягатися, завждимав гарний вигляд, не мав поганих звичок, багато читав, і займався йогою.

Був талановитим: у дитинстві він навіть намалював свій автопортрет, займався бігом, грав на гітарі  й умів усе. Для свого покійного тата він самостійно зварив огорожу на цвинтар. Бабуся завжди казала, що її син вміє все, а якщо не вміє, то легко навчиться.

Тато подрослів швидко, його молодість випала на буремні 90-ті, він був справжнім «пацаном»: ганяв на мотоциклі, ходив на дискотеки, мав багато друзів, і  намагався заробити перші гроші на заводі.

У 95-ому тато поховав свого батька, це було важко, він самостійно організував гідну церемонію прощання. Тоді не було ритуальних послуг і треба було самостійно шукати копачів, транспорт, музикантів, труну.

Тато завжди відчував на собі батьківську відповідальність, робив зі мною домашнє завдання, ходив у школу на батьківські збори, знав усіх моїх друзів та однокласників. Дивився фільми, слухав музику, він щиро хотів знати, чим я живу.

Коли мені було 14, тато пішов в АТО. З бабусею ми чекали його трохи більше року, уже потім він розповідав, що не приїжджав у відпустку, щоб не було ще більш боляче через тугу за рідними.

1-го квітня 2016-го він написав мені повідомлення, що демобілізувався. Я з усіх сил побігла до бабусі, забігла у його кімнату й отримала повідомлення: «Ну що, повірила? Сьогодні ж 1-ше квітня».  Сам себе називав тролем.

7-го квітня тато повернувся у військовій формі. Ми всі відчули, що наше життя розділилося на дві частини.

24 лютого 2022-ого я прокинулася від вибухів, і запитала:

– Що, почалася повномасштабна війна?

– Так, котику, я їду у військкомат.

Тоді ми бачилися востаннє.

Тато був справжньою душею компанії, його мудрість і відвага змушувала захоплюватися ним. Усі друзі й рідні завжди знали, що можуть на нього покластися, а колеги із останнього місяця роботи не давали йому звільнитися, бо дуже цінували. Незрівнянне почуття гумору –  одна із найважливіших його рис, а слухати тата можна було годинами. Справжній майстер слова й діла – усе, за що не брався, робив на відмінно. Багато ходив пішки, правильно харчувався й займався йогою, щоб підтримувати себе у здоровому тонусі»

Мені важко змиритися із цією втратою, тато мені часто сниться, я весь час про нього думаю, згадую, цитую.

Я вірю, що після смерті тіла – душа живе. Мені здається, що я відчуваю його присутність у моєму житті. Тато мені допомагає, завжди подумки кажу: «Дякую тобі!»

На Платформі Меморіал героїв від 1 квітня 2024 року наступна стаття: https://www.facebook.com/share/p/1DofzyBi5c/

«1 квітня – другі роковини загибелі Андрія Соколовського. Захисник поліг у бою під Авдіївкою.

Він отримав наскрізне поранення легень та втратив багато крові. 6 днів тіло військового не могли забрати з поля бою. 6 важких днів очікування для доньки Олександри та мами Ніни. А через 7 місяців зупинилося і серце мами…

Андрій Соколовський родом з міста Лубни, що на Полтавщині. Працював у сфері продажу автомобілів. Любив читати філософські та психологічні книги. Багато ходив пішки, займався йогою, дбав про збалансоване харчування. Мав чудове почуття гумору і був цікавим співрозмовником.

«Тато був для мене авторитетом. Здавалося, що він знає усе. Мене дуже захоплював його життєвий досвід: як йому було важко, але він усе пройшов і залишився справжнім», – поділилась донька Олександра.

Вони з татом були близькі. Андрій щиро цікавився її життям – чи то шкільними турботами, чи юнацькими переживаннями.

2015-го чоловік пішов воювати вперше. На фронті мав позивний «Рудий кіт» – на честь свого улюбленця. Котів він дуже любив, завжди турбувався про безпритульних тварин і підгодовував. Доньку лагідно називав кошеням, кициком чи котом. Тепер це звернення може почути хіба уві сні, бо тато часто сниться…

Олександра понад рік працює у Платформі пам’яті Меморіал. Розділяє з рідними загиблих біль втрати і розуміє, як важливо часом просто вислухати людину.

«Цей біль в них живе, і вони не мають можливості його проговорити. А суспільство їх вчить бути сильними, бо думають, що це перший крок до депресії. Якщо хочеш плакати – плач, хочеш кричати – кричи. Коли наші рідні загиблих говорять зі мною годинами, мені приємно, що я дійсно можу їх підтримати, – каже Олександра Соколовська. – У роботі намагаюся врахувати кожне побажання рідних, часом вони мене підштовхують на нові відкриття. Це щось зі сфери: ми такого ніколи не робили, але спробуємо. А тато завжди поряд, завжди…. Тату, я стараюся, дуже сильно. Твій кіт».

Про те як донька Героя Олександра прийшла в проєкт Меморіал героїв https://www.facebook.com/share/p/17uvq97fPy/

Із початку повномасштабного вторгнення добровольцем пішов захищати Батьківщину.

У період з 24.02.2022 р. по 22.04.2022 р.  спільно з підрозділами Збройних сил України виконував військовий обов’язок у районі бойових дій – Донецька область, Горловський район, село Зайцево.

Підрозділ першим прийняв бій. Солдат Валентин Холодняк пліч-о-пліч з побратимами протягом години активно відбивав наступ ворога та утримував визначений рубіж.

22.04.2022 року під час виконання бойового завдання солдат Валентин Холодняк був поранений снайперською кулею. Поранення було несумісне з життям. «Загинув у Волоновасі від кулі снайпера на страсну п’ятницю за тиждень до Дня народження» – так у своїх записах відмітила лубенська письменниця Ганна Кревська.

У Валентина залишилися батьки, дружина та донька.

Прощання з Валентином Холодняком відбулоя 27 квітня 2022 року на Володимирському майдані у Лубнах.

Похований на кладовищі с.Новаки Лубенського району.

Увічнення пам’яті:

За особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, солдата Збройних Сил України Валентина Холодняка нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно) Указ Президента України від 19 травня 2022 № 349/2022 https://www.president.gov.ua/documents/3492022-42593

Нагороду доньці загиблого вручив міський голова – Олександр Грицаєнко На заході також були присутні дружина та батьки солдата https://m.facebook.com/watch/?v=5971764549501317&vanity=lubnyrada

Ім’я Холодняка Валентина Миколайовича викарбувано на плиті біля пам’ятного знаку воїнам-лубенцям, які загинули під час російсько-української війни у парку ім. Олеся Донченка у місті Лубни, пошановано Героя і на Алеї Пам’яті у сквері Героїв Небесної Сотні.

Зі слів дочки Холодняк Катерини та дружини Холодняк Світлани Володимирівни:

«Слова пам’яті про загиблого солдата

Війна  забирає найдорожче – життя. Сьогодні дев’ять днів, як залишилися без тебе, Валентине, без надійного, люблячого чоловіка, батька, сина.

Ти наш ГЕРОЙ, який у боротьбі за волю, за Україну – боронив наші життя, наші ранки. І, на жаль, віддавши своє життя за мільйони інших – уже не побачиш перемоги…

Немає слів, щоб передати свій біль, сум. Пусто на душі й у серці. Не повернешся додому, не запитаєш як справи, не обіймеш донечку… Залишив ти нас одних.

У пам’яті своїх рідних, друзів, знайомих ти завжди залишився добрим, активним, чуйним, справедливим, трудолюбивим, життєрадісним.

Дякуємо всім, хто підтримав нашу родину, у  чиїх серцях – вічна пам’ять про героя – Валентина.

Весна прийшла
І горе принесла.
Без тебе залишилося дитя.
Віддав своє життя за Україну,
За рідну неньку – Батьківщину.
Хай здохне клятий руський мір,
Ціна якого сльози матерів…
Герої не вмирають!
Слава Україні! Героям слава!

Минають дні… за ними й рік,
Як ангелом небесним ти став на вік.
У серці біль і смуток на душі,
Веселий, життєрадісний, лиш снишся ти мені.
Не забудемо і не пробачимо ніколи той клятий руський мір…
Ти захисник, ти наш ГЕРОЙ, ти віддав найцінніше – життя.
Без тебе сумно, боляче – тебе не вистачає…
Низький уклін тобі, що боронив майбутнє, а зараз захищаєш нас на небесах і вірю, що спостерігаєш…

З пам’яттю в серцях донька Катерина, дружина Світлана Холодняк

Пам’ятаємо, любимо, сумуємо…»